Розділ 13.

- Зайди…. зайди в середину, - шепотів дивний чоловічий голос Христині, яка стояла під дверима будинку баби Калини.

Дівчина була лише в одній білій нічній сорочці, яка досягала її п’ят. Холод пронизував до кісток і Христя босоніж переступила поріг будинку. Минувши веранду перед дівчиною відчинилися двері і вона знову побачила знайому картину.

- Дай мені руку, - простогнала зморщена стара, яка лежала на ліжку посеред кімнати. Вона далі кликала дівчину до себе видаючи моторошні звуки.

- Хто ви? – наважилась запитати Христина, підходячи ближче.

- Баба Уляна, - прохрипіла стара, намагаючись дотягнутися до руки дівчини. – А ти моя правнука, - раптом її очі залилися темрявою і дівчина закричала від жаху.

Коли вона розплющила очі, над нею нависло перелякане обличчя Андрія.

- Знову нічні жахи мордують? – запитав хлопець, пильно вдивляючись в перестрашені очі Христини.

Дівчина лише ствердно помотала головою і підхопилася. Вони так і проспали всю ніч впоперек ліжка навіть не знімаючи одягу.

- Може розповіси, що тобі наснилося? – хлопець очікувально схилив голову на бік, продовжуючи уважно вивчати зелені очі Христини.

- Маячня якась. Вже втретє сниться дивна стара, яка постійно мене кличе і просить руку. А сьогодні вона сказала, що я її правнука, - поділилась своїм сном дівчина.

- Справді, дивна  бабуся. А якщо вона каже правду?

- І що? Яке мені діло до неї? Я навіть ніколи її не бачила, - пирхнула дівчина встаючи з ліжка. – Сподіваюся в цьому будинку я таки прийму душ, - промовила вона спускаючись вниз по сходах.

Андрій солодко потягнувся і поволі піднявся на ноги. Йому теж вже третю ніч підряд снився якийсь чоловік. Не старий, на вигляд років сорок, не більше. Він благав про допомогу. Тільки, Андрій ніяк не міг зрозуміти, яким чином йому допомогти. Зрештою,  хлопець просто відмахнувся від своїх думок і теж спустився вниз.

Дід Лукаш сидів за столом у вітальні і читав якусь газету. Христини поруч не було. Мабуть, все ж  таки їй пощастило і вона зараз ніжилась у гарячій ванні.

- Доброго ранку! – бадьорим тоном привітався хлопець підійшовши до старого. – Що читаєте?

- Вже прокинувся? - визирнув дід з-під круглих окулярів, скануючи хлопця з ніг до голови. – Та ось,  відшукав стару газету за 2000 рік. Стаття тут є цікава. Про двох туристів, які безвісті зникли у нашому селі. Їх так і не знайшли, - серйозно промовив дідусь поглядаючи на хлопця.

- А ми тут до чого? – здивовано запитав Андрій. – У вас тут з одного боку озеро, а з іншого ліс, воно і не дивно, що люди заблукали.

- Я до того веду, що ви якісь особливі, або везучі, - відмітив старий.

- Ага, сьогодні подивимось, чи пощастить нам потрапити до міста, - промовив Андрій підійшовши до вікна.

Погода стояла сонячна і вітру не було.

- Хоч би автомобіль завівся, - продовжив Андрій повертаючись до діда. Він так і мріяв повернутися до свого звичного ритму, посидіти з друзями в барі, розслабитися кінець кінцем. Йому набридли ці загадки і моторошні істоти, від яких кров похолола в жилах.

- Скоро мій син приїде. Якщо потрібна допомога з транспортом, звертайся, - промовив старий складаючи вицвівшу газету і відкладаючи її в бік.

- Дідусю, - раптом звернувся до нього Андрій, відсовуючи стілець. – А ви, випадково не пам’ятаєте прабабу Христини, а то вона вже вимучила бідну дівчину. Кожного дня сниться їй, спокою не дає.

Дід подивився на хлопця насторожено і зняв окуляри.

- Таку, якби і хотів забути, то не зможеш, - почав він серйозно, розглядаючи свої потріскані пальці. – Як зараз пам’ятаю той день, коли вона помирала, - важко видихнув дід зробивши паузу.

- Ви про кого? – раптом в кімнату зайшла Христина з мокрим розпущеним волоссям. Вона кинула підозрілий погляд на діда, а потім на Андрія. Хлопець відразу ж зізнався.

- Про твою прабабу. Сідай, якщо цікаво про неї почути, - запропонував Андрій.

- Не те, щоб цікаво, але, я б послухала, - погодилась Христина, сідаючи поруч за столом.

- Кричала вона перед смертю не своїми голосами. Пів села збіглося на її крики. Говорили, що відьмою вона була, - дід зиркнув з-під лоба на Христю вдивляючись в її зелені очі. – Ох і схожа ти на неї Христино, - випалив старий дівчині в очі.

Вона аж відсахнулася від нього.

- Зовсім я на неї не схожа, - пирхнула дівчина хитаючи головою.

Тільки  те, що її прабаба зналася з нечистими, вона чула давно, ще від баби Калини. Просто Христя ніколи нікому про таке не розповідала. Не вистачало, щоб ще і її відьмою вважали. Не потрібна була їй така слава. Та й баба Уляни ніколи її не тривожила. Все почалося в цьому клятому селі. Саме зараз, дівчина хотіла дізнатися більше про свою родичку.

- Люди говорили, що відьма не може спокійно померти, поки не передасть свої знання комусь іншому. Бажано кровному родичу.

Я тоді ще молодим був і в таку маячню слабо вірив. Так співпало, що того дня я повертався з озера і, якраз, проходив повз вашого будинку. Людей там вже зібралося чимало, всі про щось голосили, бігали по селі, чоловіків кликали. Мовляв, щоб відьма могла віддати душу, треба було зірвати три дошки з даху, що в неї над головою.