Розділ 11.

Від несподіванки, Христина мало не впустила камеру.

- Ти чого? – запитав Андрій в дівчини, яка чомусь зупинилась. – Передумала заходити? – з недовірою зиркнув на неї вдивляючись в її зелені очі, які під світлом ліхтаря здавалися особливо виразними.

- Ні, ходімо, - впевненіше відповіла дівчина і різко увійшла в прочинені ворітця.

- Як думаєш, він і цього разу захоче нас підстрелити? – насмішкувато запитав хлопець наближаючись до будинку, в якому горіло світло на першому поверсі.

Христина вирішила не відповідати. Опинившись під дверима дівчина натиснула на дзвінок. Через декілька секунд двері відчинив дід Лукаш. Цього разу на ньому був теплий в’язаний светр синього кольору і камуфляжні штани. Він жестом запросив гостей всередину не промовляючи жодного слова. Схоже, що він чекав на них, бо зовсім не здивувався їхньому приходу.

Обережно пройшовши всередину дівчина відразу помітила Ніну, яка вмить підірвалась з дивану і швидко попрощалася з дідом.

- Я, мабуть, вже піду, - промовила вона, наближаючись до виходу.

Так, от хто попередив старого! Тільки навіщо? Ця сусідка не така проста, як хоче здаватися.

Андрій з Христиною обмінялися здивованими поглядами і зробили декілька кроків до столу.

- Сідайте, - промовив дід, слідуючи за ними. – В ногах правди немає, - додав він, кинувши проникливий погляд на дівчину. Цього разу, його не збентежила й камера, яку дівчина міцно стискала в руках.

- Правди ніде немає, - огризнулась Христина, так само, просвердлюючи своїм гострим поглядом старого. – Точніше, ніхто не поспішає нам розповідати її.

Повітря у вітальні відразу наелектризувалось і напруга помітно зросла. Гості були рішуче налаштовані на відверту розмову, без таємниць і загадок, які і так переслідували їх на кожному кроці.

- Ми хочемо знати, чому ви, раптом, вирішили піти за нами на озеро? – першим поставив запитання Андрій, опускаючись на диван. Його зіниці були розширені виблискуючи чорними вуглинами.

- Це все, що вас цікавить? – знову почав відповідати дід питанням на питання.

- Не старайтеся втекти від розмови, - прогарчав Андрій, якого почала дратувати ця ситуація.

- Добре. Я вам розповім, - почав дід Лукаш, розуміючи, що цього разу їм разом треба все прояснити.

- Коли ви мені почали розповідати маячню про той будинок, я не повірив, - зітхнув старий. – А ту легенду, про Лозовського, ти запросто могла дізнатися від баби Калини, - перевів свій погляд на дівчину, вдивляючись в її зелені очі, які помітно збільшилися в розмірах, але вона продовжувала уважно його слухати.  – Коли ви сказали, що підете на озеро, я спочатку не надав цьому значення. Ну підете, відморозите руки і ноги, і більше не сунетесь туди. Але якесь погане передчуття з’явилося. Мене ніби щось підштовхнуло одягнутися і прослідкувати за вами. Ви так швидко туди добралися, що я не встиг і від вас лишилася лише камера. Чесно кажучи, думав що ви вже Богу душу віддали, - він зупинився, переводячи дихання.

Схоже, він справді злякався, за дивних гостей, які сунули свої носи надто далеко.

- Потім, я згадав, що про Ніну щось торочили. Пішов до неї, але вас там теж не було. Тоді, я майже впевнився, що він вас забрав.

- Хто він? – хором запитали перелякані гості.

- Лозовський, - серйозно промовив старий і зиркнув сірими очима на хлопця. – А що я мав подумати? Я ж не знав, що ви просто загубили свою камеру, а самі, невідомо де швендяли майже добу.

- Швендяли? – огризнулась дівчина наливаючись злістю. – Ми знову опинилися в тому клятому будинку, з якого насилу вибрались! - прошипіла вона наче кішка. – Андрій навіть шибку вибив, щоб ми могли вилізти звідти, бо якась добра душа нас замкнула ззовні.

Дід знову напружився, а брови нахмурились. Він довго щось обмірковував, а потім знову зиркнув на дівчину з-під лоба.

- Що було на озері? – запитав старий.

- В нас є запис, - промовила дівчина і увімкнула камеру. – Ось, - простягнула дідові, щоб він теж побачив все на власні очі.

Після короткого ролика старий підвівся і потираючи щетину відійшов до ялинки, яка світилася синьо-жовтими вогниками. Потім повернувся до гостей уважно вивчаючи їхні обличчя.

- Не розумію, навіщо він вас залишив? – промовив старий скануючи пильним поглядом.  – Дивно це все, - виніс вердикт хитаючи головою.

Молоді люди дивилася на нього і не розуміли, про що белькоче цей дідуган.

- Ми хочемо знати, чий той дивний будинок? – впевнено запитав хлопець,  впиваючись поглядом в старого.

- А хіба, баба Калина вам не сказала? – ошелешив Христину своїм запитанням. – Думаю, вона набагато більше може вам розповісти ніж я.

- Звідки бабуся має знати чий він? Вона вже 40 років, як у Львові живе, - випалила дівчина. – Ви знову тікаєте від відповіді, - наголосила вона, блимнувши з-під лоба своїми зеленими очима.

- Ну добре. Це будинок - Луки Лозовського, покійного сина пана Лозовського, - виголосив старий хриплим голосом. – І Лука справді помер місяць тому.

Обурення, яке ще мить тому випромінювали молоді люди, швидко змінилося на застиглий на їхніх обличчях шок. Правда, яку щойно виголосив дід Лукаш відібрала в них дар мовлення.