Розділ 8.

Все відбувалося, наче, в якомусь фантастичному фільмі. Христина, навіть, декілька разів закривала очі, в надії прокинутися в своєму ліжку. Та, нажаль, це був не сон.

- Зупинись! Відпусти його! – почала кричати дівчина, не тямлячи себе від страху.

Вихор, який підхопив Андрія, почав набирати все швидші оберти наближаючись до Христини. Дівчина затулила очі руками і не могла зрушити з місця. Декілька секунд, і вітер зірвав шапку з її голови, безжально тріпаючи русяве волосся. Здавалося, що повітря покинуло легені Христини, коли вона побачила, як її ноги з неймовірною швидкістю відірвалися від землі. Дівчина більше не могла керувати своїм тілом і просто поринула у темряву.

Собачий холод, який гостро пронизував все тіло пробудив Христину з глибокого сну. Вона відкрила очі і жахнулася від знайомого інтер’єру. Все ті ж обдерті стіни і потріскана підлога. В кутку сервант, а на поличці знайоме обличчя.

«Якого біса я тут роблю?» - подумала вона, різко піднімаючись з ліжка. Від холоду зуб на зуб не потрапляв, а скроні пронизував гострий біль.

Андрій лежав поруч не подаючи ніяких проявів життя. Дівчина миттю накинулася на нього намагаючись привести до тями. Їхні стосунки були далекими від дружніх, але коли він відкрив очі, Христина щиро зраділа.

- Господи! Ти живий! – радісно заволала вона не тямлячи себе від щастя.

Здається, хлопець був дико вражений такою поведінкою дівчини. Він різко встав з ліжка і потряс головою, намагаючись розкидати своїх тарганів по місцях. Він мовчки обвів кімнату прискіпливим поглядом і жахнувся.

- Якого біса я тут роблю? – його реакція була ідентична до реакції дівчини.

- Ти нічого не пам’ятаєш? – раптом, запитала вона піднімаючись на ноги.

- Пам’ятаю, як буря зірвалась і хтось видер мою камеру з рук, а далі темна прірва, - промовив він торкаючись до своїх скронь. – Ще й голова тріщить, немов я тиждень бухав безпробудно.

- Як ми тут опинились? – запитала Христина в стін цього будинку. Тому що ні хлопець, ні вона, не могли знайти відповідей.

- Я не знаю, як ми тут опинились, - почав Андрій наближаючись до виходу. – Але пропоную звалювати звідси чим швидше. Перебування в цій дивній хаті, мені зовсім не приносить задоволення. Ще й холод собачий.

- Зачекай, - промовила дівчина хапаючи з серванту загадкове фото. Вона сама не розуміла, для чого це робить, але була впевнена, що розгадка десь близько. – Тепер ходімо.

Андрій торкнувся до ручки дверей і з силою штовхнув вперед. Вони не зрушили з місця. Він повторив спробу, але марно.

- Якого чорта? – не втримався він раз за разом штовхаючи двері, які були йому непідвладні.

- Давай через вікно, - раптом, запропонувала Христина відкидаючи темну штору.

Схоже, що це був єдиний вихід для цих попаданців.

- Тільки, я не знаю, як воно відкривається, - промовила дівчина, уважно розглядаючи віконну раму.

Проте, Андрій настільки хотів покинути цю моторошну хатину, що не роздумуючи виніс шибку різким ударом ноги. Цього разу, Христина не зробила йому жодного зауваження, адже сама хотіла чим швидше звідси вибратися. Першим виліз Андрій.

- Обережно, - застережливо промовив хлопець допомагаючи дівчини впоратися з перепоною.

- Де камера? – раптом згадала Христина, опинившись на волі. Останній раз вона бачила її на озері.

- Мабуть, залишилась в тому урочищі, - підтвердив підозри Андрій. – Борецький мене вб’є, - спокійно промовив хлопець ступаючи по хрусткому снігу.

- Поглянь, - потягнула його за рукав куртки, озираючись на стару хату.

На дверях висів  чіткий металевий замок. Вони були закриті ззовні.  Темні очі Андрія округлились до розміру п’яти копійок.

- Кому це знадобилося нас закривати? Що за чортівня тут відбувається? – не витримав хлопець. – Тікаймо звідси! Ну їх, ті зйомки! Я скоро з глузду з’їду від перебування в цьому селі.

Христина майже погодилась з його думкою, але в них була ще одна проблема. Машину, майже повністю закидало снігом, ще й дороги перемело на додачу. Тому, втекти з цього місця було не так легко.

- Пропоную, провідати нашу сусідку, - раптом, промовила дівчина, поглядаючи на Андрія.

Цього разу він не сперечався, тому що вмів тверезо оцінювати ситуацію.

Дорога до Ніни здавалася надзвичайно довгою.

Дівчину постійно переслідувало відчуття, що за ними хтось спостерігає. Христина всю дорогу озиралася, але нікого не було. Глибоко в душі вона раділа, що на вулиці був білий день. Якби це було вночі, можна було б напудити в штани.

Пес сусідки Ніни, вже за традицією, зустрів їх гучним гавканням, мало не зірвавшись з ланцюга.

- Ти перший, - промовила дівчина пропускаючи Андрія вперед.

- Звідки така ввічливість? - штрикнув хлопець, наближаючись до дверей будинку.

- Здається, вранці ви знайшли спільну мову. Я аж зніяковіла, - виплеснула дівчина.

- Хах! Ніколи не помічав за тобою такої риси, - випалив хлопець вишкірюючи свої зуби.

Тук-тук-тук і гості завмерли на порозі від очікування відповіді.