Розділ 7.

- А ще, в тому будинку, я бачила стару фотографію якогось чоловіка в потертій рамочці, і косу, з невідомими символами, - продовжувала дівчина пильно вдивляючись в обличчя старого.

 Він ступив декілька кроків до столу і опустився на стілець, так само проникливо свердлячи дівчину своїми очима.

- То ви ще й в будинок вломилися, без дозволу господаря? – дід залишався непорушним. – Ви точно журналісти? – награно засумнівався. – Чи, може, прості злодюжки? – своєю талановитою грою він тягнув на Оскар.

- Господар будинку сам відчинив двері! – випалила дівчина. – І ми нічого звідти не взяли! – обурилась вона.

- Господар будинку вже місяць, як на цвинтарі! – прохрипів старий. – Тому він ніяк не міг відчинити вам двері, - більш спокійно промовив він.

Дівчина перевела погляд на Андрія, який теж відкрив рот, чи то від здивування, чи то від жаху. Здавалося, що цей старий просто знущався над ними.

- Перестаньте ламати комедію! – не витримав Андрій. – І не робіть з нас божевільних! Ми бачили його так, як зараз бачимо вас! І розмовляли з ним так само, як з вами! – хлопець помітно напружився і стримувати емоцій вже не міг.

Дід примружив очі і ковзнув проникливим поглядом на хлопця:

- Ти стверджуєш, що теж його бачив? – здається, цього разу, здивування старого було щирим.

- Авжеж! Христина все детально розповіла! Чи ви її навіть не чули? – роздратувався Андрій.

Він опустив очі донизу і важко видихнув. В будинку стояла дзвінка тиша, перш ніж дід розбавив її своїм голосом:

- Моя вам порада – забирайтеся звідси, бо добром ваше перебування тут не закінчиться, - випалив старий.

- То ви нам нічого не розповісте? – запитала дівчина, хоча вже знала відповідь.

- Немає чого вам тривожити минуле. Я все сказав, - промовив дід, навіть не піднімаючи голову.

 Причина, по якій він не хотів нічого розповідати своїм гостям була невідома.

Христина зрозуміла, що він нічого їм не скаже. Дівчина кивком показала Андрієві, що їм пора, і молоді люди синхронно піднялися з дивану. Вони мовчки попрямували до виходу. Старий теж піднявся, щоб провести своїх  гостей.

Виходячи з будинку дівчина, раптом, зупинилась і кинула старому:

- З вами чи без вас, але ми докопаємось до істини. Якщо ви нічого не хочете розповідати, то ми самі зараз підемо на озеро і поспілкуємось з привидом!

Дід тільки посміявся з них і промовив:

- Не забудьте камеру увімкнути, божевільні.

Дівчина нічого не відповіла, тільки, підхопивши Андрія під руку попрямувала геть з подвір’я старого. Коли вони опинилися на дорозі, дівчина відпустила хлопця і важко зітхнула.

- Ну чому нам так не щастить? - вона зупинилася, окидаючи маєток дідуся зневіреним поглядом.  В цьому селі все проти них.

- Тому що ми дарма час витрачаємо на порожні балачки. Зараз підемо на те кляте озеро і самі побачимо хто з тих двох старих нам бреше! – з азартом промовив хлопець пришвидшуючи кроки. – Тільки треба ворушитись, бо до хати діда номер один ще далекувато.

Мабуть, Андрій правий, треба поквапитись.

Вперше, за ці два дні, приїжджі побачили місцевих, які кидали на них допитливі погляди, проходячи повз. Дехто з жінок не приховував своєї цікавості і прямо запитували: «Кого ви тут знімаєте?»  Але, коли вони чули у відповідь: «пана Лозовського», посмішка з їхніх облич несподівано зникала, змінюючись на страх.

«Які ж вони, перелякані» - подумала Христина, ступаючи по хрусткому снігу.

Крок за кроком вони наближалися до вже знайомої вулиці. Їхній автомобіль був добряче закиданий снігом. Схоже, що й сьогодні він залишиться стояти тут.

- Може, зайдемо? – вирішив покепкувати Андрій, зупинившись навпроти старої обдертої хатини, в якій вони гостювали вчора.

Здавалося, що там справді вже давно ніхто не живе. Подвір’я повністю потонуло під купою пухнастого снігу.

- Зараз! – фиркнула дівчина. – Нам ще по озеру кілометрів два волочитися. Ти запам’ятав куди нам іти? – з недовірою подивилася Христина.

- Мені це навіщо? То ти в нас, головна, тобі й запам’ятовувати, - відказав хлопець навіть не дивлячись на неї.

- Нарешті, ти це визнав. Нам туди, - додала вона вказуючи напрямок рукою і пришвидшивши кроки. – Ворушись, а то знову стемніє! – наказовим тоном промовила Христина.

«Яка ж вона, все таки, стерва», - подумав Андрій, виконуючи наказ.

Далі вони знову йшли мовчки по товстому шарові льоду. В деяких місцях він легенько прогинався, поскрипуючи під ногами, але ця парочка впевнено рухалася до вказаного місця. Мороз добряче припікав за щоки, залишаючи на них живий рум’янець.

Як же все таки гарно було навколо. Озеро чарівно виблискувало під яскравими сонячними променями і виглядало просто казковим.

Пів години прискореного кроку і туристи дісталися до місця призначення.

Урочище це, більше нагадувало багатовікові зарослі. Схоже, що сіно тут давним-давно ніхто не заготовляв.

- І що далі? – першим порушив тишу Андрій озираючись назад. Берег здавався надзвичайно далеким і він не міг повірити, що вони подолали таку велетенську відстань.