Розділ 5.

- Здається, нам таки вдалося поспілкуватися з привидом, - більш спокійно промовила дівчина, переводячи свій затуманений погляд на сусідку.

- Свят, свят, свят, - перелякано перехрестилась жінка. – Що ти таке говориш, дитино?

- Я бачила його на власні очі. Розмовляла ось так, як з вами зараз, - продовжувала розповідати дівчина. – Я була впевнена, що це дід Лукаш.

- Христю, якщо хочеш, я вас завтра відведу до Лукаша і ти сама в нього про все розпитаєш, годиться? – раптом, запропонувала сусідка, прибираючи зі столу порожні чашки.

- Дякую, - відповіла дівчина. – За чай і за те, що прихистили. Сподіваюся, завтра все проясниться.

«Відморозили собі останні мізки» - подумала сусідка.

- Хто буде спати в цій кімнаті?  - запитала вона дістаючи з шафи чисту постіль. Андрій продовжував мовчати, даючи можливість дівчині першою обирати кімнату. Йому було байдуже де спати.

- Я, -  Христина без роздумів "забила" це місце для себе.

- Ходімо, хлопче. Тобі я постелю в іншій кімнаті, - промовила до Андрія сусідка залишаючи Христину одну.

Хлопець чемно прослідував за нею, обвівши при цьому дівчину докірливим поглядом. Заснути цієї ночі було важко їм обом.

Вітер  моторошно свистів, нещадно терзаючи гілки дерев, які раз за разом вдарялися об шибки і віконні рами.

Дівчина згадувала розмову з дідом і їй ставало якось не по собі. Як вони мали довести існування привидів, якщо камера його не відзняла? Все виглядало, як уві сні. Христина вже й сама почала сумніватися в тому, що бачила. З нею справді, відбувалась якась чортівня.

А якщо те, що розповідав цей вигаданий старий – правда? Треба було все добре перевірити. Про урочище те і взагалі легенду загалом.

Вона надіялась, що завтра їй таки вдасться поспілкуватися зі справжнім дідом Лукашем, а не з уявним його прототипом.

З цими роздумами, відчувши неабияку втому, дівчина швидко провалилась у міцний сон.

Їй сниться бабуся. Обличчя бліде, спотворене глибокими зморшками. Вона лежить в ліжку, вкрита білою ковдрою і важко стогне. Голос хриплий, пронизливий..

Це не її бабуся Калина. Обличчя цієї жінки інше, не знайоме. Вона кличе Христину підійти ближче. Майже, благає її.

Дівчина робить спробу ступити крок, але ніби прикована до землі ланцюгами. Вона не може зрушити з місця, як би не старалася. Зрештою, дівчина розуміє, що це всього лише сон і міцно закриває повіки. Через декілька секунд вона розплющує очі пробуджуючись з дивного марева.

Проміння ранкового сонця несміливо пробивається крізь замерзлі шибки. Від нічного вітру не залишилось і сліду. З кухні доносяться голоси сусідки Ніни і Андрія. Вони вже прокинулись і щось жваво обговорювали.

Христина пірнула в сині джинси і одягнула свій сірий гольф. Швидко склала постіль і направилась до кухні.

- Всім, доброго ранку, - бадьоро сказала дівчина поглядаючи на Андрія, який дожовував запіканку.

«Цей хлопець не пропаде», - промайнуло в Христини в думках.

- І тобі, доброго ранку, Христю, - промовила Ніна наливаючи в чашки запашну каву. – Як спалося на новому місці? – поцікавилась сусідка.

- Непогано, - коротко відповіла дівчина згадуючи нічний сон. – Дякую вам за вашу гостинність, але нам вже час, - промовила дівчина кидаючи невдоволений погляд на Андрія. – Ви нам обіцяли розповісти, як знайти діда Лукаша.

- Ах, так. Покажу звичайно.  Дай хоч хлопчина поснідає нормально, - мов та квочка тараторила сусідка. – І ти поїж. Он, яка худа стала в тому місті, як тріска, чесне слово.

- Дякую, але я не звикла снідати зранку. Андрію, нам ще машину треба якось завести, чи ти забув? – все підганяла вона хлопця.

Той, нарешті, запив останній шматок запіканки кавою і встав з-за столу.

- Дуже вам дякую, Ніно Олександрівно за смачний сніданок і за те, що не дали померти голодною смертю, - відкланявся Андрій.

Христина лише закотила очі, дивуючись, несподіваній ввічливості хлопця.

«І коли це він встиг так близько з нею познайомитися»? – роздумувала дівчина. Вона швидко накинула куртку, одягнула шапку і обмоталася теплим шарфом. В такій бойовій готовності Христина вийшла з будинку застигаючи від побаченої краси.

Дерева покриті білим інеєм виглядали ніби в казці. Срібляста ковдра зі снігу вистилала все навколо переливаючись іскринками на сонці.  Від вчорашнього поривчастого вітру не залишилось і сліду. Загадкову тишу порушувало тільки скавучання Ніниного пса, який вишкірився на дівчину.

- Фу! Чому розгавкався? – показалася з-за дверей сусідка разом з Андрієм, порушуючи цю ідилію дівчини з природою.

- Дід Лукаш живе біля озера, - продовжила сусідка вказуючи рукою напрямок, куди нам рухатись. – За он тим високим дубом, повернете ліворуч і попрямуєте геееть в кінець вулиці. Там побачите високий дерев’яний будинок за металевим парканом.

- Дякую вам, дуже, - промовила дівчина наближаючись до хвіртки. Андрій слідом за нею.

- Щасти вам! – вигукнула в спину сусідка ховаючись за дверима будинку.