Розділ 4.

- Хто це тут хазяює в Калини? – підозріло подивилась вона на Христину, а потім на Андрія.

На вигляд їй років 60. Вона в теплій шерстяній хустці і в якомусь жупані. Жінка явно налаштована вороже і дівчина швидко вирішує роз’яснити цю ситуацію.

- Я, онука баби Калини - Христина. Це Андрій - мій колега, - вказує рукою на хлопця. – Ми працюємо на телебаченні. Ось, камера. Ролик знімали, - виправдовується дівчина.

Підозрілий погляд жінки змінюється на більш привітний.

- Христя? – якось невпевнено промовляє. – Я вже й забула, яка ти. Я ж тебе ще зовсім малою пам’ятаю, - раптом, зізнається жінка. – Я, Ніна – ваша сусідка. Пес мало з ланцюга не зірвався, так гавчав. От я і вийшла на вулицю. Думала, що злодій якийсь вештається, раз собака так зайшлась. А тут, дивлюсь, світло в Калини засвітилося, а це ви, - дивується сусідка. – Що ж ви будете робити в такій холоднечі. Ви ж тут позамерзаєте.

- Ми надіялись знайти хоч якогось обігрівача, - промовила дівчина, розтираючи крижані руки.

- Тут і дня не вистачить, щоб таку кімнату нагріти. Тут же все відсиріло, - обурюється жінка. – Ходімо, краще в мене переночуєте, а завтра щось придумаємо з опаленням.

Пропозиція сусідки була неочікувана. Андрій з Христиною переглянулись один з одним, і вирішили прийняти запрошення Ніни.

- Ми з радістю, - відповіла дівчина, швидко вхопивши в руки камеру.

- От і добре. Заодно розповісте мені, що ви тут знімаєте, - промовила Ніна, виходячи з будинку.

Здається, на додачу до морозу ще й вітер зірвався, який пронизував мало не до кісток.  Добре, що Ніна жила в наступному будинку і йти було не далеко.

Опинившись в теплому і затишному будинку псевдо туристи знову відчули всю  красу життя.

- В кімнату проходьте, - вказала рукою сусідка. – Зігрівайтеся, а я поки чайник поставлю. Вам треба гарячого випити, щоб не захворіли не приведи Господи, - промовила вона зникаючи за дверима.

- Як тут тепло, - відмітив Андрій знімаючи куртку.

- Так, тут ми точно не замерзнемо, - погодилась з ним дівчина.

За кілька хвилин Ніна принесла три чашки з ароматним чаєм і сирну запіканку.

- Ви, мабуть, і не їли нічого. Пригощайтесь, - промовила жінка ставлячи тарілку на стіл.

Кімната була невелика, але затишна і тепла. В кутку зручний диванчик, на якому примостились журналісти. Збоку, високий стелаж з книгами,  за ним  дерев’яна тумба, на якій стояв телевізор, ще радянських часів.

Будинок, хоч і старий, але доглянутий, з косметичний ремонтом.

- У вас тут затишно, - несподівано, порушив тишу Андрій. – Не те, що в діда Лукаша – все занедбане, старезне, а будинок, не ліпший від хліва, - розійшовся хлопець, від побаченого контрасту.

Сусідка помітно здивувалася підводячи брови вгору.

- Бути такого не може, хлопче! – аж підскочила вона. – В нього одного на все село, величезний двоповерховий будинок з міцного дерева і подвір’я асфальтоване.  Ти, мабуть, щось переплутав.

- Та ні, все правильно, - втрутилась в розмову дівчина. – І подвір’я занедбане, хащі навколо. Він же біля озера живе, правда? – перепитала Христина зиркаючи на сусідку.

- Так, біля озера. Там якраз будівництво бази відпочинку розпочалось. Це його син так розбудувався, - відмітила Ніна.

Христина тільки переглянулась з Андрієм.

- Немає там ніякого будівництва, - в один голос промовили її гості, округлюючи очі.

Складалося таке враження, що вони говорили про різних людей.

- Може, ви переплутали будинки,  - припустила сусідка.

- Та ні, ми ж ролик записували. Дід Лукаш розповідав нам про пана Лозовського. В нас все відзняте. Андрію, покажи, - попросила дівчина простягаючи йому камеру.

В сусідки мало очі на лоб не вилізли, коли вона почула про загадкового пана. Аж хреститись почала.

- Оце, жахастики всілякі розповідати – на це він мастак, - погодилась жінка не ховаючи страху в очах. – Більше ніхто про нього не розповість так красномовно, як Лукаш.

Хлопець вертів камеру в руках уважно вдивляючись і ніяк не міг збагнути, що відбувається.

- Здається, я не ввімкнув її під час зйомки, - заявив він позираючи на Христину. – Але ж я точно вмикав! Що за чортівня, поглянь, - простягнув дівчині.

На екрані – стара обдерта кімната, порожній стілець і частина столу. Іноді проскакують слова дівчини і все. Все! Ні дивного старого, ні його розповіді. Ніби його і не було. Аж волосся дибки.

- Я…я не розумію, - ошелешено пробурмотіла Христина вдивляючись в екран і намагаючись там щось розгледіти. – Це неможливо! – викрикнула вона, тим самим змусивши Ніну насторожитись.

- Хтось, здається, хотів містики, - різко випалив Андрій, звертаючись до переляканої дівчини. – Тепер, отримуй по повній.

- Діти, заспокойтесь! Поясніть, нарешті, що відбувається? – втрутилась сусідка, кидаючи погляд то на Андрія, то на Христину.

Журналісти сиділи, як вкопані, проковтнувши всі слова.