Розділ 3.

- Дякую вам, дідусю, за розповідь. Ми вже підемо. Всього вам найкращого, - попрощалася дівчина кинувши короткий погляд на косу і попрямувала до виходу. Андрій же не вимовив жодного слова бажаючи якнайшвидше звідси піти.

- Прощавайте, - тихо промовив дід зникаючи за темними дверима.

Поки вони гостювали у дивного старого на вулиці вже зовсім стемніло. Добре, що снігопад зупинився і місяць добряче освітлював все навколо.

Христина ще раз обернулася, щоб поглянути на хату діда Лукаша і знову здивувалася. Вона ж на власні очі бачила, як він підкидав дрова у грубу, але з комина диму не було. І у вікнах не світилося. 

«Може, спати ліг?» - Припустила вона. «Літні люди швидко втомлюються і спати лягають рано. От і його, мабуть, зморило після нашого візиту».

- Дорогу знаєш? – гримнувши багажником запитав Андрій кинувши невдоволений погляд на Христину.

- Знаю! – просичала дівчина, забираючись на переднє сидіння. Їхнє спілкування з хлопцем завжди відбувалося на підвищених нотах і забарвлене емоційністю.

Андрій сів за кермо і спробував завести двигун, але залізний друг його підвів.

- Знову не заводиться! – крикнув він вдаряючи руками по керму. – Пішки підемо, - сказав хлопець виходячи з машини.

- Пішки то пішки. Чому так нервувати?

- А ти, я бачу, надто спокійна? – виплеснув він. – Ще й камеру прийдеться волокти з собою. Якщо з нею щось станеться, Борецький мені голову відірве.

- Слухай, чому ти весь час скиглиш? Ти чоловік, чи ганчірка? – закипіла Христина. – Дай сюди камеру, - вихопила з рук, - сама понесу. Щоб ти, бідолашний, раптом, не надірвався.

Насупившись і змірявши дівчину нищівним поглядом, він, нарешті, замовк й решту дороги вони йшли в абсолютній тиші. Мороз добряче припікав за щоки і дівчина, майже, не відчувала пальців на руках однак вона не нарікала. Тягнула ноги і камеру, в той час, як Андрій відчував дикий сором від своїх дій.

До хати баби Калини залишалися лічені кроки. Христина тут рідко бувала, здебільшого приїжджаючи з бабусею Калиною перед проводами, щоб прибрати могилу прабаби і прадіда, які були поховані на сільському цвинтарі. Зараз будинок стояв зовсім порожнім, але продавати  його бабуся не хотіла. Хоч і повертатися сюди з міста теж не планувала.

- Сюди, - коротко повідомила дівчина, киваючи на металеву хвіртку, що вела на засніжене подвір'я. Вона дуже замерзла долаючи не близьку дорогу, а ще добряче втомилася і зголодніла. Від думок про їжу в дівчини почав голосно бурчати живіт, а здогадка про те, що їжі в них немає, наснаги не додавала.

Андрій вправно відчинив хвіртку пропускаючи дівчину вперед, а сам увійшов слідом за нею.

«Ти ба, який джентельмен!» - подумала Христина ступаючи на закидане снігом подвір’я, досі гніваючись на хлопця. Тут вже купу років ніхто не жив, тому і в будинку, мабуть, було не набагато тепліше.

- Візьми камеру, - простягнула її хлопцеві, а сама почала шукати в кишені ключі від будинку. Сусідський пес голосно загавчав, почувши їхні кроки і дивне шарудіння, а пронизливий вітер, що несподівано порушив тишу своїм моторошним свистом почав трохи лякати. Дівчина встромила ключ в навісний замок намагаючись його відімкнути, але не могла повернути ключем.

- Чорт! Замок замерз! – промовила Христина хухаючи на свої замерзлі руки, які не хотіли її слухатися. -  Треба нагріти. Маєш запальничку? – повернулась вона до Андрія запитально вигнувши темні брови.

Хлопець обшукав кишені, однак замість запальнички знайшов лише коробку з сірниками.

- Згодиться, - промовила дівчина запалюючи сірник і підносячи його до замерзлого замка.

Один за одним сірників ставало все менше, а ключ і далі не хотів повертатися. Сусідський пес ніяк не замовкав, ще більше напружуючи і без того хиткі нерви журналістки.

- Давай, я спробую, - зрештою, сказав Андрій, прагнучи хоч якось допомогти бідній Христині.  

Він віддав їй камеру, а сам приклав максимум чоловічої сили і замок йому таки підкорився.

- Слава Богу, - з полегшенням зітхнула дівчина. – Я вже думала, що ми так і ляжемо бурульками на цьому порозі.

Вони швидко просковзнули всередину будинку минаючи веранду і опинилися у темній кімнаті. Христина намацала вмикач і швидким рухом пальців натиснула на нього наповнюючи простору кімнату блідо-жовтим освітленням.  Вікна були завішані темними шторами, на підлозі лежав старий килим в колишньому стилі. Посередині кімнати стояв круглий дерев’яний стіл вкритий світлою скатертиною, а по обидва боки від столу - два старі дивани, застелені клітчастими покривалами.

- Тут прохолодно, - першим відчув свіжість Андрій розглядаючись довкола. Цього разу Христина з ним повністю погодилась.

- Сподіваюся, тут є обігрівач, - дуже невпевнено промовила дівчина опускаючи камеру на стіл.

Христина неквапно підійшла до старої високої шафи, що стояла в кутку біля дивану. Вона потягнулась рукою до лакованих дверцят і з гучним скрипом їх відчинила. В цю ж мить,  неначе у фільмі жахів, хтось почав голосно, і, дуже наполегливо тарабанити у вікно.

- Це ще хто? - дівчина аж підскочила від несподіванки, кидаючи переляканий погляд на Андрія.