Розділ 2.

- Зачекай ти зі своєю зйомкою. Дивись, як тут цікаво, - не могла зупинитись Христина роздивляючись доволі дивну косу з блискучим лезом і дерев’яним держаком, на якому були вирізьблені якісь символи.

- Нам ще житло шукати, - не замовкав Андрій підганяючи дівчину повністю ігноруючи її інтерес до незвичного предмету.

- Ми можемо переночувати в старій хаті баби Калини. В мене навіть ключі є, - запропонувала Христина обережно повертаючи косу на місце. Ніколи такої раніше не бачила. Дивина 

- Ага, ти б ще в цій халупі сказала ночувати. Я тобі що схожий на безхатька? – роздратувався Андрій, відводячи її в сторону, щоб дід не слухав їхніх словесних перепалок.

- Швидше, на переляканого оленя! – люто просичала дівчина після чого роздратовано закотила очі. В такі моменти Андрій був не проти її вбити. Нестерпна. – Давай, діставай свою камеру, будеш знімати.

Христина окинула поглядом обстановку навколо і по-командирськи посадила діда за столом. Сама сіла навпроти невдоволено зиркаючи на свого оператора.

Андрій якраз все налаштував і був повністю готовий до зйомки.

- Знімай все, потім, зайве виріжеш, - наказово промовила дівчина зручно вмостившись на стільці і перевівши погляд на дідуся.

- Я,  ще в дитинстві, краєм вуха чула історію про, так званого, пана Лозовського. Хотілося б почути про нього з вуст очевидців. Чи не могли б ви детальніше розповісти про цю древню легенду? – дівчина пильно глянула на старого, який підправив бороду і дивно посміхнувся. Заїжджі гості навіть не здогадувалися, як потішили його своїм приходом. Ну, що ж, напевно прийшла і їхня пора почути цю старезну історію.

- Всі місцеві, давно знають, що це село завжди знаходилося під жорстким контролем пана Лозовського. Однак, якщо він дізнається, що хтось чужий розпитував про нього, то може сильно розгніватись, - прохрипів дід Лукаш кидаючи уважний погляд на Христину, яка поки що не дуже вірили в ці нісенітниці.

- Ну от і перевіримо чи насправді такий страшний той пан, як про нього розповідають, - відчайдушно заявила дівчина, налаштувавшись слухати далі.

Не дуже охоче, але дід  все ж таки, почав розповідь.

- Колись, давно, це село і прилеглі до нього землі належали пану Лозовському. Він був дуже жорстоким паном, нещадним до інших людей і вимогливим, що змушував простих селян важко трудитися на його землях.

Там, за озером, урочище було, де косарі заготовляли для панової худоби сіно на зиму. Місце глухе і добиратися туди важко, по болотах або на човнах, через озеро. Але пан не зважав на це відправляючи людей в ту дивну місцину.

Влітку, хлопці косили там траву, висушували на сіно і складали у високі скирти. Вивезти його звідти можна було лише зимою, коли крига на озері стає товстою, щоб можна було дістатися на санях.

Одного разу, пан вирішив сам наглянути до косарів, подивитися чи добре працюють. Коли він добрався до того урочища, розгнівався не на жарт. Троє хлопців лежали на траві і весело посвистували, забувши про роботу.

От тоді він взяв косу і почав косити, та так, що від тих косарів і сліду не залишилось, - дід говорив так впевнено, ніби бачив це на власні очі. Аж мороз пробіг по тілу від його розповіді.

- Він їх вбив? – невпевнено запитала Христина, округлюючи очі.

- Звісно! – викрикнув старий, а дівчина аж підскочила. – Я ж казав, що він був дуже жорстокий і не потерпів такої зневаги до себе.

- Що було далі? – продовжила цікавитись Христина.

- А далі, жінки тих закатованих хлопців, змовились, і вирішили вбити Лозовського.  Кожного вечора, в один і той же час, він ходив купатися на озеро. От вони його вистерегли і зарізали.

- Який жах! - Відсахнулася Христина, не приховуючи свого страху, що липким потом котився по її спині.

- Еге ж, - похитав головою дід. – Але, справжній жах почався тоді, коли після смерті Лозовського, він почав привиджуватись тутешнім жінкам і лякати їх до півсмерті. До чоловіків він ставився трохи м’якше. Вони його не бачили, тільки жінки та дівчата.

Після того, як тільки хтось свисне у тому урочищі, відразу буря зривається, ураганом все зносить. Може людину разом з копицями у свій вир захопити і невідомо де викинути. Кажу хлопцям: «Не свистіть в Зимнику, не гнівайте пана Лозовського, а вони все сміються. Не вірять. Але, як тільки хтось свисне, все. Вітер невідомо звідки зривається і давай кружляти».

- Нічого собі! – зраділа дівчина. – Було б добре оту бурю відзняти! Правда, Андрію?

Хлопець глянув на неї презирливо і закотив очі. Йому, не подобалась ця ідея, як і все інше, що пропонувала Христина.

- Я б вам не радив гнівати пана Лозовського. Ще біду накличете на себе, та й на все село, - втрутився раптом дід Лукаш, але дівчина пропустила його слова повз вуха, знаючи наперед, що робити.

- То як ви кажете, добиратися до того урочища? – перепитала Христина роздумуючи над назвою майбутнього сюжету. Це буде справжня бомба, якби тільки вдалося щось зафільмувати!

- Навпростець через озеро, прямо від моєї хати, а далі побачите, - відповів старий піднімаючись з місця. – Але я б не радив цього робити. Пан Лозовський так просто вас не відпустить, - підкидаючи дрова в грубу промовив він, однак Христина цього вже не чула. Вона повністю потонула в думках уявляючи, який чудовий матеріал привезе в студію.