Великий білий Кіт

Все почалося з білого кота.

Він сидів в снігу, на шерсть прилипли білі грудки й складалося відчуття ніби сам кіт зліплений якимись неймовірно талановитими дітьми зі снігу та срібних блискіток. Лише великі сині очі давали знати що це справжній, живий кіт. Вони час від часу заплющувалися і кіт, широко відкриваючи рота і показуючи рожевого язика, позіхав.

Холодний вітер бив у обличчя не залишаючи навіть шансу не змерзнути поки дійду до дому. Шлях освітлювали ліхтарі яскравим денним світлом.

Чотирнадцяте лютого виявилося на диво суворим днем і ніякі сердечка й рожеві кульки на фасадах будівель не здатні змінити гнітюче відчуття наближення непогоди.

Для мене сьогодні, як і для будь-якої самотньої людини, свята не передбачалася. Лише темно-червоний манікюр говорив про те що цей день і для мене відзначився у календарі. Хай і таким тривіальним чином.

Сніжинки били прямо в обличчя, напевно, саме тому я й не помітила його. Кота.

Він загрозливо зашипів вигнувши свою спинку, а я налякано відскочила. Дихання на декілька секунд збилося, а рука, ніби сама по собі, піднялася до рівня серця.

-Вибач, біленький, не помітила тебе в цих кучугурах, - перепросила перед паном котом видихнувши.

Це просто кіт.

Шерсть його опустилася і тепер в цій білій пуховій хмарі виднівся чорний нашийник з яскравим золотистим брелоком.

Я присіла перед котом й протягнула до нього руку не торкаючись шерсті.

- Котику, що ти тут забув? З дому втік і тепер повернутися не можеш? - ласкаво запитала тримаючи руку поруч з котиком.

Білий цар у відповідь окинув мене поглядом повним презирства, відвернувся і почав вилизуватися.

 Поведінка котів подібна до королів абсолютно точно закладена природою. Інакше й бути не може. А людина для них просто той хто їх годує. Залюблені домашні котики.

Хоча ми все одно любимо цих пухнастиків і готові пробачити їм абсолютно всі гріхи.

- Пухнастику, - протягнула я опустивши руку, - мені треба подивитися на жетончик, щоб повернути тебе додому. Там буде тепло, тебе нагодують і вичешуть твою гарну шерсть. А на вулиці холодно й мокро.

Котик перестав вилизуватися і зарухав своїми вушками уважно слухаючи мій голос, а потім все ж вирішив змилостивитися й підійшов до мене.

- От і молодець, - провела долонькою між вушок і пригляділася до жетона - Так ти у нас пан Фелікс! Тобі підходить, а на іншому боці у нас...

Як я і думала на зворотному боці вигравіюваний номер телефону господаря Фелікса.

- Йди до мене, зараз знайдемо твого господаря - взяла Фелікса на руки й засунула собі під куртку.

Місця там на двох вистачить. Здригнулася від холоду й, однією рукою підтримуючи кота зателефонувала на незнайомий номер.

Почулися довгі гудки. Вий вітру на цьому фоні став ще виразніше, а бажання потрапити скоріше додому сильнішим.

- На зв'язку, - нарешті з'явився голос на тому кінці.

- Доброго дня, я знайшла вашого кота на вулиці. Куди мені його віднести?

Чоловік на тому кінці слухавки з полегшенням видихнув.

- Я зараз пришлю вам адресу повідомленням, якщо вам не зручно, то передзвоніть, я під'їду куди треба.

Будинок чоловіка виявився не далеко, декілька хвилин пішки і я видихнула.

Холод вже не на жарт забрався мені під одяг та разом зі снігом заліз у взуття. Все ж таки взимку нікому не хочеться бути на морозі занадто довго.

Я завернула у двори ледь чутно зітхнувши при вигляді кав'ярні. Зараз було б непогано випити декілька чашечок гарячої кави.

Напевне і кіт зазвичай непогано гріє, але зараз, мокрий від розтанувшого снігу, він і сам був джерелом холоду. Час від часу здригався, висовував свій носик з-під коміра й тут же ховався назад.

Мені сховатися ніяк.

Ще декілька поворотів і я вже стою у під'їзді перед зачиненими дверима квартири на першому поверсі.

Дзвінок роздався щебетом пташок всередині квартири, а вже через хвилину двері відчинилися.
Хлопець переді мною був приблизно одного зі мною віку. Років двадцять п'ять максимум. З гладенько вибритими щоками й в смішному смугастому светрі з оленями.

- Феліксе! - вигукнув він помітивши мордочку пана кота, що вилізла в мене з-під коміра.

Кіт у відповідь нявкнув і з моєю посильною допомогою заскочив на руки господаря. Біла шерсть в той же момент прилипла до темного светра яскравими лініями виділяючись на ньому. Кіт в ту ж мить спробував скрутитися на руках у клубочок і аж ніяк не збирався залазити найближчим часом.

На моїх губах з'явилась посмішка. Не часто можна побачити таку любов.

- Дякую що повернули котика, - звернувся до мене чоловік підіймаючи очі.

- Завжди будь ласка, він зовсім недалеко втік, тож мені було не складно.

- Ти напевно змерзла... - протягнув він окидаючи мене поглядом, - заходь скоріше. Мені не треба, щоб моя благодійниця захворіла одразу як вийде на вулицю.

- Та дякую, я піду.

- Я навіть так бачу що ти вся мокра від снігу. Заходь. Скажеш адресу я тебе відвезу куди треба. Чи на тебе хтось чекає?

- Та ні ніби, - протягнула роблячи перший крок у квартиру.

Хазяїн квартири поставив переді мною капці і я швидко стягнула чобітки й зняла важку куртку.

- Дивно. Таке свято треба проводити поруч з коханими, - вже йдучи до кухні проговорив він.

- Ну, як я бачу, ви сьогодні також один.

- Євген до речі.

- Дарина, приємно познайомитись.

- А я сьогодні й не сам. Я з Феліксом. Він мене любить і я його люблю. В цьому й вся суть свята, у взаємному коханні.

- Не думала що ви такий романтик, - всміхнулася я сидячі на зручному м'якому кріслі.

- Вам чай чи каву? - перейшов на іншу тему.

- Чай. Зелений якщо є.