18.

18.

Старі часи.

Усі її спроби зазнали фіаско, зрозуміла Магда. Вона не змогла убити пана Дракона, або хоча б підготуватися до цього. Вона не змогла втекти звідси.

Те, що Маркус влаштував їй прогулянку та показав замок, вивело дівчину зі своєрідного заціпеніння. Але, коли повернулася здатність ясно міркувати, Магда усвідомила це. Виходу не залишилося.

А помирати не хотілося.

Магда пригадала слова батька… У той самий день, коли вона мала відправлятися сюди. Він тоді сказав: якщо тільки виходу не залишиться… Останній засіб. Тоді ці слова здавалися чимось нереальним, але не зараз, не тут… Час для останнього засобу, напевно, настав.

Простягнула руку, щоб погладити Руді, - той був, здавалося, завжди поруч (які там миші?). А потім … стала роздягатися. Хоча кіт дивився на це, здавалося, несхвально. Хоча Магді було зараз начхати на думку й когось важливішого за кота.

Тому, коли Маркус відчинив двері, перед його очима постало несподіване видовище. Магда, зовсім оголена, сиділа на стільці посеред кімнати. Кіт розташувався біля її ніг.

-Шкода, що я не художник. – На обличчі Маркуса з’явилася скупа посмішка. – Але що це, скажи на милість, означає?

-Можливо, ти… Напевно, ти не відмовишся … від приємного. І тим самим допоможеш мені… - спробувала вона пояснити. – Я не хочу вмирати…

-Не розумію, що ти маєш на увазі.

Магді довелося говорити відверто. Якщо вже це останній засіб…

-Ти … отримаєш те, чого, напевно, хочеш. А я… Усі кажуть, що б пан Дракон не робив з такими, як я, він завжди називав імена незаміжніх дівчат. Незайманих. Отже, якщо я … такою не буду, тоді … не підійду йому. Для того, що він робить. Та буду жити…

Маркус на мить зник за дверима, але повернувся – зі стільцем, на який і сів. Хоча їх усе ще розділяли металеві грати, й відімкнути їх він не робив спроби, хоча й мав ключа. А ще – він, звісно, дивився на дівчину, але не так, як … вона очікувала за таких обставин. Це, скоріше, був погляд зацікавленого співрозмовника, хоча навряд чи він залишав поза увагою те, що міг побачити.

-А ти хочеш знати правду? – спитав Маркус. – Тільки, якщо скажеш: «Так», - шляху назад вже не буде. Або робитимеш, що я скажу, або… Якщо вже ти вирішила так вчинити!

Це вже було щось нове у її становищі. Маркус сказав це у майбутньому часі. До цієї миті вона вважала, що не має майбутнього. А це … хоча б якийсь шанс. Тому Магда відповіла:

-Звісно, хочу!

-Що ж, ти сама зробила вибір. – Знову та сама скупа посмішка, але швидко обличчя Маркуса знову стало серйозним. – Правда полягає у тому, що … немає ніякого пана Дракона.

-А хто ж тоді … придумав його? – Треба було віддати Магді належне: вона швидко зрозуміла суть цього великого обману. – Ти? Навіщо?

-Ні. Не стану приписувати це собі. Ідея належала доктору Нойману. А навіщо? Нудно йому стало якогось дня. Набридло навіть дивитися на молодих жінок, підвішених на дибі, й він вирішив придумати щось таке, щоб пошити у дурні усе місто, починаючи від бургомістра й до останнього прибиральника. Потішити свій розум, а не лише…

-Але як же він… Адже пана Дракона бачили люди! Не кажучи вже про вогонь.

-Бачили. Повітряних зміїв, зроблених так, щоб бути схожими на дракона. Саме тому – усі описували його по-різному: зміїв було кілька. Саме тому – його бачили лише у темряві або у сутінках. Та завжди тоді, коли був досить сильний, але не надто сильний, вітер. Саме тому Альфред Тіллє влучив у змія аж двома стрілами, але той продовжив кружляти, немов нічого не сталося. Але ані він, ані усі інші, нічого не зрозуміли. Дурні!

-Але ж доктор Нойман не міг…

-Звісно, не міг, з його-то ногами. Тому він і звернувся за допомогою. До мене. Я тоді вчився в університеті. Та дізнавався усе, що потрібно для такої справи. А коли повернувся, то міг допомогти йому. Наприклад, листи, начебто написані драконом, підкидати до ратуші або інших міст. Мені неважко туди пробратися, на відміну від професора.

-А … вогонь?

-Це теж просто … для людини, яка вчилася в університеті. Хімікати, що займаються самі собою. Ти ж бачила лабораторію? Так я там, насправді, зовсім не філософський камінь шукав. Листи, що зникають, коли їх відкрили, - коли на папір та внутрішній бік конверта потрапляє світло, - це теж просто. Хіба що довелося залишити план замку: інакше б вони не змогли його побудувати, ці дурні… Від усіх інших залишилися лише печатки. Насправді, це просто. Іноді, щоправда, потрібно трохи спритності. На дах залізти, абощо…

-Але … навіщо усе це, Маркусе? – розгублено спитала Магда. Вона, здавалося, забула про те … що сидить перед ним, зовсім оголена. Хоча, якби не ця її остання спроба, - хтозна, можливо, й цієї розмови б не сталося. – Доктору Нойману та тобі?

-Розпочати з нього чи з мене? – знову посміхнувся Маркус. – Ну, давай з шановного професора. Йому було мало… Я ж тобі розповідав, чим він займається, та навіщо. Що коли його запрошували, щоб дати висновок: є людина відьмою або чаклуном, чи ні? – насправді, він просто отримував задоволення від страждань людини, яку підвісили на дибі, та катують каленим залізом. До речі, йому мало було тих, кого просто так заарештовували. Доктор Нойман створив … таку групу своїх людей, які писали доноси на тих, на кого він вкаже. На тих, кого він хотів побачити на дибі. Бо знав, що його все одно покличуть… Я підозрюю, що мою маму свого часу заарештували саме через нього. А тепер … він зробив так, що надійшли доноси на тебе. Доктор Нойман бачив у цьому подвійну вигоду. По-перше, він хотів … насолодитися твоїми стражданнями. По-друге ж – вважав, що твій батько має у місті забагато впливу. Так от, йому було мало усього цього, й він вирішив обдурити всіх, переграти. Навіть, якби про це ніхто не дізнався, сам професор розумів би, наскільки він хитріший за усіх, розумніший, винахідливіший. До речі, потрібно віддати належне: ідея справді геніальна! Гроші доктора Ноймана цікавили у останню чергу. Йому і так вистачало, а дітей, здається, в нього немає…