17.

17.

Старі часи.

Зранку Магда відчула себе у повному відчаї. Не радував навіть Руді своїми витівками, на які здатен кожен кіт.

Причиною відчаю були роздуми. Точніше, те, до яких висновків вони призвели.

Так, в Магди ніби відкрилися очі … на людей. Але це означало, що тих, кого поважала усе життя, - вона поважала даремно. Ті, кого любила, - не лише не були гідні цього, а зрадили її, принесли у жертву.

Магда була усе життя людиною, для якої важливі зв’язки з іншими. А тепер вона не лише опинилася, по суті, у одиночному ув’язненні, - якщо не рахувати кота, - а ще й виявилося, що усі ті, кого вона цінувала… Сформулювати цю думку словами дівчина навіть не наважувалася.

Цього вже було б достатньо для занепаду духу. Але головним, звісно, було саме становище, у якому Магда опинилася. Вона усвідомила, що … виходу в неї, дійсно, немає. Ніякого, що б саме не приготувала для неї доля, або, точніше, пан Дракон, що виступив у ролі долі.

Втекти не вдасться. Вона, нарешті, усвідомила це. Не з її вміннями, та ще й за відсутності будь-якого знаряддя…

До того ж, їй ніхто не допоможе. Ані тут, ані, якщо, все-таки, вдасться втекти. Зовсім ніхто. А без допомоги – розраховувати немає на що, це вона теж усвідомлювала.

Життя йшло до кінця, невідомого, але страшного. Ще страшнішого, коли ти молода…

Це позбавляло сил. Настільки, що їй важко було підвестися, щоб зробити якісь дрібні, що стали вже звичними, справи. Їсти зовсім не хотілося теж.

Можливо, на останнє й звернув увагу Маркус, коли з’явився вчергове. Й поцікавився:

-З тобою все гаразд?

-Я не захворіла, якщо ти про це, - відповіла Магда.

-А що сталося?

-Просто не хочеться… Нічого.

-Так не буває.

-Буває. – Вона зробила паузу. – Навіть на волю вже не хочеться. Якщо правда те, про що ти розповів… Навіть, якби це було можливо… До кого? Кожен, до кого б я звернулася… Навіть, якби вдалося… Кудись до іншого місця… Там будуть такі ж люди. Я тепер…

-Що?

-Чекатиму, коли, нарешті, пан Дракон… Навіть, якщо не знаю, що саме...

-Так не годиться. – Маркус зрозумів, що у розмовах із дівчиною, напевно, перегнув палицю.

-А тобі яка різниця? Навпаки, так простіше. Коли вже я і так … нежива… Для усіх. А вони – для мене.

-Уяви собі, різниця є. І, якщо ти гадаєш, що усе це дає мені задоволення… - Маркус торкнувся рукою грат. – Аж ніяк. Але вибору немає. – Він помовчав. – Думай краще про щось інше.

-Про що? – Але питання це було поставлено, скоріше, механічно. Насправді, Магду ніщо зараз, здавалося, не цікавило. Маркусу, зі свого боку, потрібно було звернути її  увагу на щось таке, що було б, з одного боку, цікавим, а з іншого – мало б зараз хоча б якийсь сенс.

-Про цей замок, наприклад. Ніде у світі більше немає такого!

-Але я усе одно нікому не зможу про нього розповісти. – Дівчина зробила паузу. – А навіть, якби могла, напевно, й не схотіла б. До того ж, я його майже й не бачила.

-Я тобі покажу, - раптом запропонував Маркус. – Якщо пообіцяєш, що не тікатимеш.

Пропозиція була, звісно, несподівана. Але… По-перше, Маркус мав рацію у тому, що непогано б звернути на щось інше увагу. А замок-то дійсно цікавий… По-друге, вийти з цієї кімнати хоча б на якийсь час, - теж добре. Та й про всяк випадок вивчити місце, де вона знаходиться… А раптом все-таки стане у пригоді?

-Обіцяю, - сказала вона. А потім ледь помітно посміхнулася. – До того ж, ви із паном Драконом все одно мене б легко упіймали, тому це не має сенсу.

-Тоді їж. А я невдовзі повернуся.

Так і сталося. Грати відчинилися, й Магда вперше пішла цими коридорами … із вільними руками. Та цього разу, дійсно, оглядалася навколо із цікавістю. Треба було визнати, - Маркусу вдалося знайти те, що немов трохи розігнало хмари…

-Чому тут то цегла, то камінь? – спитала вона, спускаючись сходами.

-Тому що, коли будували замок, в Хайнца Тобенау не виявилося потрібної кількості каменю, й частину довелося замінити цеглою, - пояснив Маркус. – А ті, хто будував… Можливо, так їм здалося простіше. Або…  Вони були, здебільшого, не з Остенфрайбурга, тут просто не було стільки робітників, скільки потрібно, щоб звести будівлю швидко. Можливо, їм було начхати на якість. Можливо навіть, вони хотіли підставити городян перед паном Драконом. А мене тоді тут не було. Якби був, - завірив він, - то не допустив би такого неподобства.

-Але пан Дракон нікого за це не покарав, - зауважила Магда. Вона була переконана, що, якби це сталося, - знала б. Все ж таки – донька міського судді…

-Ні, - коротко відповів Маокус, але не пояснив, чому саме пан Дракон ухвалив таке рішення. Можливо, він і сам не знав. Натомість зауважив: - Це теж з ряду того, що потрібно знати про людей. До речі. Ти коли-небудь бувала у лабораторії алхіміка? – Він відчинив двері до кімнати на першому поверсі.