16.

16.

Старі часи.

-Ні, все-таки… Я не можу повірити.

Маркус, який вчергове з’явився тут, щоб принести ув’язненій, - та коту, - їжу, та затримався, щоб поговорити, повернув голову.

-У що саме?

-Що мене готувалися звинуватити… Ти хочеш … заспокоїти мене? Змусити змиритися?

-Заспокоїти? Ну, може бути. Але я кажу тобі правду. Бо якщо, наприклад, ти якимось чином все-таки втечеш, та з’явишся у місті… Нічого доброго з цього не вийде. – Маркус знизав плечима. – Мені здається, потрапити під тортури, а потім на вогнище, - це гірше, ніж до пана Дракона.

-Якщо він не зробить чогось ще гіршого… - пробурмотіла дівчина.

-А що може бути гірше?

Дивлячись, як він знову знизує плечима, Магда зрозуміла, що й цього разу хитрість не вдалася. Або, точніше, Маркус не схотів зрозуміти натяк. Вона все-таки намагалася з’ясувати, що ж саме пан Дракон  мав зробити з нею … та робив з іншими, такими, як вона, які опинялися тут раніше? Але її чомусь вирішили тримати у невідомості. Напевно вже, це пан Дракон. Магді здавалося, що сам Маркус … зробив би щось, щоб полегшити її долю, якби міг. Тому, мабуть, це не його рішення. Але вирішила зробити ще одну спробу:

-У тому-то й справа, що не знаю…

-Так от, за те, що чекає на тебе там, гіршого бути не може. Тому непотрібно намагатися повернутися.

-Я й не гадала, - необережно сказала Магда. Та тут же усвідомила свою помилку. Її потрібно було виправляти, - переключити увагу співрозмовника на щось інше. – А що… Щодо тих, хто опинився тут до мене… Невже теж було так само? Що інакше б вони потрапили…

-Щодо деяких. – Маркус зробив крихітну паузу. – Пан Дракон намагається, серед іншого, робити так, щоб спричинювати місту щонайменше шкоди. Якщо є можливість назвати ім’я тієї, на яку все одно нічого доброго не чекає, й вона відповідає його вимогам… Якщо можна не змушувати страждати тих, хто інакше б не страждав… Чому б так не зробити?

-Але у місті ніхто навіть не думає про це!

-І непотрібно їм думати. А тим більше – знати. Я б не сказав і тобі … якби ти могла повернутися.

Не прощаючись, він зник за дверима. Залишивши Магді не лише їжу, але й над чим розмірковувати.

Загадка: що ж пан Дракон робить з такими, як вона, та, нарешті, зробить з нею, - тільки невідомо коли, - залишалася. Магда намагалася знайти відповідь – та, звісно, не знаходила. Але питання це було не єдиним.

Ще раніше за таких, як вона, ще раніше за Маркуса, як помічника, ще раніше за будівництво замку, - пан Дракон став вимагати данину в міста. Золотом.

Часу з тих пір минуло багато (принаймні, так здавалося молодій дівчині). Та золота в пана Дракона зібралося – теж.

Частину Маркус витрачав на те, щоб його повідомляли, що відбувається у місті, та, напевно вже, робив це не сам, а за завданням господаря. З точки зору Магди, це було розумно.

Але, звісно, лише частину. Навіть навряд чи більшу. По-перше, Магда уявляла, скільки грошей збирали з міста на користь пана Дракона. Що й не дивно, маючи такого батька… Тим, хто повідомляє якусь інформацію, не платять не лише стільки, а навіть, щоб можна було порівняти… Звісно, вона не знала, скільки точно, але у своєму висновку була впевнена.

По-друге, ну не для того ж лише пан Дракон збирав цю данину, щоб знати, що коїться у місті? Це було б безглуздо. А пан Дракон точно не був дурним.

Але, раптом подумала Магда, - а для чого? Навіщо панові Дракону гроші? Що він може купувати за них? Це ж не людина… Так, людина б знайшла, на що витратити гроші. А така істота, як дракон?

Що він їсть? Не хотілося думати, що … вона сама стане обідом пана Дракона. Та й вимоги щодо таких, як вона, були надто рідкісними, щоб… (Якби Магда знала, що деякі плазуни можуть харчуватися раз на кілька місяців, можливо, й прийшла б до інших висновків, але вона гадки про це не мала.) Але у будь-якому випадку, про те, щоб той-таки Маркус купував у місті щось їстівне у кількості, необхідній для істоти, у багато разів більшої за людину, вона ніколи не чула. Одягатися, звісно, панові Дракону непотрібно теж. (Бо як він тоді літатиме?)

Коли Маркус вів її сюди, Магда, попри зв’язані руки, дивилася навколо. Та тепер розуміла, що замок не мав розкішного оздоблення. Ніякої фігурної підлоги, ніяких стін, оббитих дорогими тканинами, ніяких картин у золочених рамах. Навпаки, деінде здавалося, що тут навіть надто порожньо. Іноді навіть цегляні чи кам’яні, - матеріали чергувалися між собою, іноді безладно, - стіни були голими… Чого б не хотів пан Дракон, але матеріали для оздоблення замку він навіть від міста не вимагав, не кажучи вже про те, щоб купувати.

Що іще може бути? Уявити собі цього Магда не могла. Але розуміла, що звичайних для багатих людей витрат пан Дракон не робив. Та навіть працює на нього лише одна людина, - Маркус, - і ще невідомо, чи за гроші… Треба буде, до речі, спробувати розпитати.

Не менш важливим було й інше. Виходило, що десь тут, у замку або поряд, зберігалися величезні гроші. Такі, яких більшість містян не могла навіть уявити, та, напевно, навіть найбагатші не мали. Але при цьому, якщо про спроби, - невдалі, - вбити пана Дракона Магда ще чула, то про те, щоб хтось намагався його обікрасти, - ніколи. Навіть, щоб хтось намагався дізнатися, де саме ці гроші знаходяться.