15.

15.

Старі часи.

Магда чудово розуміла обмеженість власних можливостей. Та, щоб зробити пиший крок для втечі, їй потрібно відкрити двоє дверей, точніше, грати у кімнаті та двері самої кімнати. Як одні, так і інші, - замкнені. Часу обмаль: поки не повернеться Маркус, який, звісно, помітить сліди її спроб. Інструментів – майже ніяких. Не кажучи вже про те, що донька судді ніколи у житті нічим подібним не займалася. Яка іронія: взяла б колись пару уроків в якого-небудь злодія, якого батько судив, - зараз було б легше…

Як би там не було, а слід було діяти. По-перше, ухваливши рішення, треба його виконувати. А по-друге, вона вже давно вирішила для себе, що у її становищі немає чого втрачати.

Магда обрала час між обідом та вечерею. По-перше, перерва між ними була більшою, ніж між сніданком та обідом, а отже, до наступної появи Маркуса більше часу. По-друге, якщо вдасться втекти, то скоро настане темрява, у якій її складніше буде шукати. Принаймні, тому ж таки Маркусу. Щодо пана Дракона Магда не була певна: а раптом він може бачити у темряві? Але його, здається, поряд таки немає.

Закінчивши їсти, Магда уважно роздивилася виделку. Потім зачепила крайній її зуб за край столу та натиснула. Зубець виделки відігнувся під майже прямим кутом, - дівчина сама здивувалася, що їй виставило на це сили. Підійшла до грат,тримаючи виделку у руці, вставила цей зубець до замкової щілини. Це вдалося, але, звісно, відімкнути замок так не можна було. Вона розуміла це, бо бачила, який вигляд має ключ, що ним відчиняв двері Маркус. Проте, зараз Магда лише прикинула розмір.  Повернулася до столу, уважно його оглянула. Між дошками, з яких зроблено стільницю, була невеличка щілина. У неї Магда вставила кінчик зубця виделки, що стирчав убік, та зігнула також під прямим кутом. Тепер у її руках опинилася примітивна, але усе ж таки подоба відмички. Звісно, аж ніяк не досконалий інструмент, але краще, ніж нічого.

Цю імпровізовану відмичку вона вставила до замкової щілини. Та стала намагатися зачепити якусь деталь замка, завдяки якій можна буде провернути його та відчинити… Пальці в Магди були чутливі. А от вправності та досвіду у такій справі, звісно, не було. Й на тому, як влаштовано замок, вона не розумілося. Це, напевно, й заважало їй досягти успіху.

Замок не піддавався. Магда робила спробу за спробою, але усе було марно. Загнути кінчик інструмента або не міг зачепитися, або зісковзував, або вона просто намагалася діяти не на ту деталь, - визначити це, не знаючи влаштування замка, було неможливо.

Проте вона пробувала ще раз, і ще, і ще… Розуміючи марність цих спроб. Але … Магда не могла зупинитися. Мабуть, тому, що неможливо було змиритися із крахом так ретельно розробленого плану … вже на першому етапі. І через що?! Через власну нездатність зробити таку просту річ! Суто фізична дія, - Магда вважала, що, коли вибереться звідти, зробити усе інше, що придумала, буде набагато складніше. А виявилося он як…

Отже, вже розуміючи, що нічого не вийде,  вона якийсь час все-таки намагалася… Але потім зрозуміла: скоро повернеться Маркус. А, якщо він помітить… Нічим добрим це не закінчиться.

Магда чомусь зовсім не подумала про можливу невдачу на першому етапі плану. А відтак, і про те, як приховати те, що вона робить. Тому довелося імпровізувати. За допомогою усе тієї ж щілини у столі вона розігнула зубець виделки, яку поклала на тарілку, - посуд Маркус зазвичай забирав, коли приносив їжу.

Так сталося й цього разу. Як завжди, коротко поговоривши із полонянкою, він пішов. Але невдовзі повернувся та спитав:

-Ну як, поїла?

-Так, дякую. А … що?

-А те, що я тобі тепер посуд надовго залишати не буду. Ти ж не питатимеш, чому?

-Що ти помітив?

-Як ти зігнула виделку. Потім намагалася розігнути, але не до такої міри, щоб не було нічого видно… А зробити це могла лише з однією метою: спробувати відчинити грати та втекти. Звісно, в тебе нічого не вийшло. Але я не можу допустити ще таких спроб. І непотрібно заперечувати…

-Я й не збираюся, - відповіла Магда. Справді: чим вона ризикує? Як можна покарати ту, що і так приречена?

Маркус, зі свого боку, помітив її стан. Та зрозумів, що його можна охарактеризувати, як тихий відчай. Хоча Магда й намагалася це приховати.

-Так от, в тебе, у будь-якому випадку, нічого не вийде. І не лише тому, що цей замок без ключа навіть я не відкрию. А ти, та ще виделкою… До того ж, невже ти вважаєш, що це – єдина перепона? Невже гадаєш, що пан Дракон не передбачив, що хтось намагатиметься втекти?

-А що мені робити? – Магда вирішила казати, що думає. – Я приречена у будь-якому випадку, хоча … сама не знаю, на що. А ти не хочеш мені сказати. А якщо приречена, то гірше вже не буде. У будь-якому випадку, щоб я не зробила, та з якими б наслідками… Якщо нічого не вийде, усе просто залишиться, як є.

-Я зрозумів твою думку, - кивнув Маркус. Та посміхнувся. – Як і те, що брати з тебе обіцянку не чинити так немає сенсу.

На останнє зауваження вона вирішила не відповідати взагалі. Не щоб щось довести, а тому, що вважала: будь-які слова тут зайві. Після того, що вже було сказано.