14.

14.

Старі часи.

Магда вперше відчула, що означає: не знаходити собі місця. Після розмови із Маркусом, звісно ж. Сидіти вона не могла, натомість, ходила кімнатою, - місце на стільці міцно зайняв кіт. Але не просто ходила, а думала. Та лаяла себе.

Якою ж дурною вона була!

Навіть не у тому справа, що опинилася тут, ні. Це вже наслідки. А причина у тому, що вона була сліпа. Щодо людей. У іншій ситуації вона б подякувала Маркусу Гюнце вже за те, що він відкрив їй очі. Але зараз … яке це мало значення?

Батько. Який мав би захищати її, рідну кров. А він – пожертвував донькою, немов… Магда не могла підібрати порівняння (можливо, тому, що не грала у шахи). Через … що? Дурість? Ні. Суддя Леманн не був дурний, це вона знала точно. Як не був і боягузом. І слабкодухим його не можна було б назвати, - принаймні, Магда вважала, що слабкодухий не міг би вирішувати долі інших людей, засуджуючи деяких з них на смерть. Причому на смерть за чаклунство, - а чи вірив він сам у нього? Чи вірив він у те, що мати Маркуса була відьмою? Чи просто відправляв закон, констатуючи наявність зізнання, та не цікавлячись, яким чином його отримано? Над такими речами вона теж ніколи не замислювалася, а тепер картала себе й за це.

Так от, батько… Той самий суддя, який міг  вирішити, що інша людина не повинна жити… Виявився тим, хто не мав себе у собі, так Магда сформулювала це. Він не був дурнем, боягузом або слабкодухим. Він просто не був собою, він розчинявся у спільноті, підкорювався їй, не міг навіть уявити, що можна піти проти неї. Навіть, коли наслідком цього те, що він мав віддати доньку для… Для чого? Ось на це питання відповіді так і не було. Й ніхто інший у домі не міг заперечити йому, ніхто інший не міг запропонувати їй, Магді, врятуватися… Це було жахливо саме по собі, незалежно від результату, який мало для неї. Цікаво, що відчуває батько тепер? З яким відчуттям вершить правосуддя? А можливо, на його роботу те, що сталося, й не вплинуло..?

Так, вона ніколи не бачила батька таким, яким він виявився. Навіть його вчинку було недостатньо. Лише Маркус відкрив їй очі. Але не лише на нього.

Доктор Нойман, старий вчений, найрозумніша та найосвіченіша людина у місті, яка користувалася беззаперечною повагою. Професора запрошували для консультацій, коли потрібно було визначити, є людина чаклуном або відьмою чи ні, та коли виникало питання: чи дійсно вселився у когось демон? Це було те, вивченню чого він присвятив усе своє довге життя.

Це старе аскетичне обличчя, сиве волосся, чорний одяг, палиця, хворі ноги, чорна двоколка, запряжена вороною кобилою… Людина, яка випромінює впевненість у собі, - тому, що стільки знає, як знає й те, що їй залишилося небагато…  Але усе це – образ, маска. Ну, окрім, хіба що, хворих ніг. Та, звісно, розуму й знань. Але ці розум та знання поставлені слугувати не науці, не досягненню істини, - навіть у суді (а його точкою зору керувалися й слідчі, і судді, той же батько розповідав), - ні,  метою для них було збочене задоволення для свого власника, яке для інших закінчувалося смертю після тортур… І цього ніхто не розгледів за десятки років! Ані у Остенфрайбурзі, ані у інших місцях, де старому довелося жити.

Чому? Те, наскільки розумним був доктор Нойман, було лише половиною пояснення. А інші? Невже вони були настільки дурні, наскільки він розумний? Але знов-таки, перед очима Магди був приклад батька, який аж ніяк не був дурним, натомість був досвідченим суддею. Але, так само, як і інші, нічого не запідозрив.

Якими ж вони повинні були бути для цього?

Мабуть, такими, хто не бажав замислюватися та глибоко вникати у суть речей, щодо яких була загальноприйнята думка. Загальноприйнята – значить, ніхто не хотів у ній сумніватися, ніхто не відважувався мати свою власну, яка б від неї відрізнялася.

Із яким же презирством мав ставитися до них усіх Маркус… Можливо, подумала Магда, він саме тому й погодився, врешті-решт, стати помічником пана Дракона? Чи став бачити їх наскрізь, вже коли займався цією роботою? От, їй самій знадобилося опинитися тут… А тепер, пригадуючи родичів чи знайомих, вона немов дивилася на кожного зовсім іншими очима. Та на його, чи її, бажання, та на те, чому він, чи вона, робить те чи інше, - теж. Магда відчувала, що сама стала іншою людиною. Так, ніби була усе життя сліпою, й раптом стала бачити.

Не лише щодо батька та доктора Ноймана. Тепер Магда зовсім інакше думала й про інших людей, яких знала сама, чи про яких чула, - а, будучи донькою міського судді, чуда вона про багатьох. І про звичайних злочинців, або містян, що позивалися один до одного. І про багатих купців. І про бургомістра. І от на кожен вчинок цих людей,  про які знала, про які згадувала, вона дивилася тепер, немов людина, що була сліпою, а тепер прозріла.

От тільки запізно.

Якщо не вдасться вибратися звідси. Це … немов переродження ніби додало їй рішучості. Треба зробити це. Хоча б для того, щоб відчувати себе переможницею щодо тих, хто вирішив знищити її, запроторивши сюди, віддавши панові Дракону, й наперекір кому, - їм усім, починаючи з батька, - вона тоді навіть не подумала б піти. Навіть заради порятунку. Але зараз, коли в неї з’явилися причини зневажати їх, усіх разом та кожного чи кожну окремо, - врятуватися, переграти їх, перемогти, стало не лише справою життя, а й справою честі. Магда ніколи раніше не могла б подумати, що колись стане думати так, але зараз ці відчуття заповнили її душу повністю.