13.

13.

Старі часи.

-Здається, Рудольф їсть більше за тебе, - зауважив Маркус наступного разу. Він так само залишався з зовнішнього боку грат, не намагаючись зайти до кімнати. Лише передавав таці з їжею. Ну, й забрав стилет, але це вже у минулому, здавалося як йому, так і Магді.

Остання дивувалася сама собі. З незрозумілої причини вона стала шукати вихід, - сама, лише опинившись тут. Та не знаходила. Чому вона не робила цього, поки була вдома? Вона просто підкорилася. Батькові, а через нього – усьому місту. Можливо, якби розпочала думати, як уникнути цієї долі, тоді, - щось би й вдалося придумати. Та зробити.

Тепер, мабуть, пізно. Але й не намагатися придумати щось Магда не могла. Можливо, доведеться скористатися й порадою батька … останньою. Але це вже – на крайній випадок… Але все ж таки – чому..? Можливо, зрозуміла дівчина, це через те, що вона тут – сама. Сама сидить у цій кімнаті, та … сама думає. А вдома? Там вона не просто корилася батькові, вона звикла, що він думав за неї. От і цього, останнього разу, - скорилася теж. Занадто пізно зрозумівши, що батько теж не думав сам. Незважаючи на те, що він – суддя, який має вирішувати долю кожного, він сам скорився та допустив, що його, - та його доньки, - долю разом вирішували ті, кожного з яких, - окремо, - він міг послати на смерть. Це було одночасно дивно та страшно.

-Їсти потрібно, щоб жити, - відповіла Магда.

-Я ж про що й кажу…

-А хіба тут життя? Життя – там, - Вона, повернувшись, показала рукою у бік вікна. Хоча воно виходило на безлюдні місця на півночі, а Магда-то мала на увазі: життя – у місті. Втім, Маркус чудово це зрозумів.

-Але ті, хто вирішив морити себе голодом, так не…

Він не договорив, бо Магда перебила:

-А чому ти вирішив, що я вирішила? Ні. Але й бажання … насолоджуватися їжею в мене теж немає. Невже ти не розумієш?

-Чого?

-Про що я думаю тут весь час.

-Взагалі-то, неважко здогадатися…

-Невже ця кімната … - усе, що я побачу?

-Напевно, ні. – Але сказано це було тим самим спокійним тоном, у якому не було заспокійливих нот. Тому Магда з дещо уїдливою інтонацією продовжила:

-Ну, так. Пан Дракон, напевно,  не прийде до мене просто сюди. Тим більше, ти казав про його розмір… Хіба він пройде у ці двері?

На губах Маркуса з’явилася ледь помітна посмішка. Він зрозумів, що дівчина намагається вивідати хоча б щось… Та відповів:

-Якби пан Дракон схотів, то пройшов би й крізь вушко голки.

-Мабуть, зручно вміти це…

-Напевно. – У голосі Маркуса знову не було жодного виразу. – Я не пробував.

-Звісно. Ти ж не пан Дракон, хоча й служиш йому…

-Так. Мені це й непотрібно.

-А навіщо потрібно йому?

-Ти гадаєш, я усе знаю? – знизав плечима Маркус. – І взагалі, навіщо це тобі..?

-Я хочу розуміти … що зі мною буде. Що пан Дракон робить з такими, як я, та навіщо. Тобі не здається, що хоча б на це я маю право? Тут…

-Неважливо, що думаю я. Важлива точка зору пана Дракона. – Але він не сказав, яка саме в того точка зору. Хоча й не став розповідати про те, що цікавило Магду. Яка, зрозумівши, що він не буде цього робити, й продовжила:

-Як би там не було, а він поставив на коліна ціле місто.

-На те він і пан Дракон. Але він намагається спричинювати якнайменше шкоди. – Оце вже було щось нове. Нічого подібного не казав ані Маркус їй … тут, ані будь-хто у місті. – Панові Дракону потрібно місто, яке б не занепадало. Тому й данину він вимагає помірну. Й не спалює будинки усіх тих, хто щось проти нього замишляє. Хоча й міг би.

-Не сумніваюся, що міг би, - пробурмотіла у відповідь Магда; вона знову подумала, що навіть така розмова – краща, ніж самотність. А тому й не робила нічого, щоб закінчити її. – От тільки, забираючи дівчат…

-Він теж намагається спричинити якнайменше шкоди, - перервав Маркус.

-Як це? Якщо … я, наприклад, не повернуся… - У цьому Магда не сумнівалася, а от останньою заявою співрозмовника була щиро здивована.

-Коли він обирає, чиє ім’я назвати… От твоє, наприклад. А ти знаєш, що, якби не потрапила б сюди, то скоро опинилася б … там, де моя мати? Звісно, не знаєш. – Тепер у його тоні можна було почути нотки поблажливості, що зовсім не відповідали темі, яка обговорювалася.

-А … звідки знаєш ти? – Тепер Магда просто витріщила на нього очі. Та подумала, а чи не божеволіє вона? Розмовляти … крізь грати, та ще й про такі речі…

-А це теж моя робота, - знати. Деяка частина грошей, що їх, як данину, отримує пан Дракон, повертається назад, до міста. Я їх сплачую якраз за те, що люди повідомляють мене … про різні речі. У тому числі й про те, які доноси пишуть люди на інших людей. Що ті – відьми або чаклуни. Ось на тебе за останній час є два. Хочеш знати, хто їх написав?