12.

12.

Старі часи.

Магда зрозуміла, що … чекає кожного разу на появу Маркуса. І не тому, що голодна, - із цим проблем не було. А тому, що … хоча б якесь спілкування. Від самотності хотілося лізти на стіну (а вона ж ще не так давно тут). Щоправда, ідея Маркуса про кота виявилася дуже вдалою. Тим більше, пухнастий виявився ще й кумедним. Він давав себе погладити, коли в нього був настрій, але, коли йому це набридало, зіскакував з колін, а потім, опинившись на підлозі,  витягував передні лапи так, що груди притулялися до дошки, випускав кігті та потягувався. Магда не могла дивитися на це, та на інші витівки кота, без сміху. А хоча б на якийсь час … забути про усе це, - якраз те, що їй зараз було потрібно.

Саме у ту мить, коли бавилася з котом, - той цього разу ліг на спину та підставив живіт, щоб тимчасова господарка його почухала, - Магда почула звук ключа, що повертався у замку. Їй навіть шкода було полишати це заняття. Але довелося, звісно, підняти голову. Маркус стояв по той бік грат, але цього разу таці із їжею у руках не тримав. Натомість, посміхнувся:

-О, бачу, Рудольфу добре!

-До речі, він чудово озивається на Руді! – На обличчі дівчини з’явилася посмішка. – А ти казав…

-Дивно. Це на нього не схоже. А ще більш дивно, що він живий.

-Це чому? – не зрозуміла Магда, але точно вже не очікувала почути відповідь:

-А через твій стилет, звісно.

-Що? Який стилет?

-Роботи Хольмана. Із кістяним руків’ям. Який ти купила напередодні того, як потрапила сюди, та, напевно вже, взяла з собою, бо інакше – навіщо купувала?

-З-звідки ти знаєш..?

-Це моя робота – знати,  що відбувається у місті. У тому числі – й про такі речі. А, якщо Рудольф живий та добре почувається, виходить, що  стилет призначений не для нього. А тому – давай його сюди.

Маркус не погрожував, ні. Вимога була висловлена спокійним, але напрочуд сухим тоном. А погляд… Ніби проникав у голову та серце. Немов…

А ще Магда, яка була дівчиною спостережливою, не могла не зрозуміти, що, хоча прямо й не погрожує, але з порожніми руками тут стоїть не просто так. А тому залишила кота, - той невдоволено нявкнув, - зробила кілька кроків до ліжка, витягла зброю з-під подушки, куди сама ж нещодавно заховала, підійшла до грат та протягнула Маркусу. Руків’ям уперед.

Той узяв її до рук та відступив на крок. Потім витягнув з піхов та уважно роздивився лезо. Вхопив руків’я, - як нещодавно робила сама Магда, - та примірявся, немов бив когось. Причепив собі на пояс.

-І оцим ти гадала, що зможеш вбити пана Дракона? – спитав із кривою посмішкою.

-Я…

-От тільки не треба… Ти взяла цю річ сюди з якоюсь метою. Якби ти хотіла вбити мене, то вже спробувала б це зробити. Ми були поруч. До того ж, ти чудово розумієш, що це нічого не змінить. А, якщо не брати до уваги Рудольфа, ти могла приготувати це лише для пана Дракона.

-А що б ти робив на моєму місці? – Магда була одночасно засмучена та роздратована. – Що мені втрачати?

-Навіть, якщо ти так вважаєш… Потрібно ж розумно дивитися на речі. Ти собі уявляєш його розмір? І гадала спричинити якусь істотну шкоду оцією штукою? Навіть просто луску пробити?

-Але … нічого іншого я не могла сюди взяти з собою, чи не так? – відповіла вона так, ніби відповідь розумілася сама собою.

-Тоді непотрібно було й пробувати…

-Знов-таки, а що мені втрачати? Якщо я нічого не буду робити, мені кінець. Якщо щось зроблю, у разі невдачі, теж. А, якщо вийде… - Магда вважала, що міркує цілком раціонально, з точки зору можливого результату.

-А я гадав, що бажати загинути у боротьбі, - це лише про нас, хлопців, - з іронією сказав Маркус.

-Ви шукаєте собі пригод самі. А я тут точно вже не з власної волі…

На це він не знав, що заперечити. Магда, у свою чергу, відчувала полегшення від самої можливості вести з кимось розмову. Навіть таку. От зараз Маркус залишить їжу, та знову зникне надовго… А Руді, звісно, - добра компанія, але говорити-то не вміє…

-Це вони нас знаходять. Ти що, гадаєш, я так вже мріяв тут опинитися? Ні, я уявляв собі зовсім інше життя. Але пан Дракон назвав моє ім’я. А бургомістр…

-Але твоє ім’я пан Дракон назвав, щоб ти йому допомагав, а значить, - щоб ти жив…

На це зауваження Маркус не відреагував. Магда зробила паузу, намагаючись дивитися йому у вічі. А потім спитала:

-Скажи, що мені робити?

-У якому сенсі? – З цієї відповіді питанням на питання неможливо було визначити: дійсно не розуміє, чи робить вигляд? А головне – цей виважений тон та абсолютно спокійний голос. Ніби вона питає … ну, наприклад, як має бути заточений кухонний ніж, якщо вже говорити про гостре, подумала Магда, дивлячись на власний стилет на поясі співрозмовника.

-Що значить – у якому? Звісно – як бути… Як жити далі.

Вона навмисно сформулювала відповідь так.  Щоб Маркус розумів: вона питає, як залишитися живою, як зробити так, щоб, власне, була можливість далі жити. Але не сказала цього прямо. Магді не хотілося, щоб він вважав її боягузкою.