11.

11.

Старі часи.

Маркус, дійсно, наступного разу приніс їжу не лише для Магди, але й для кота. Та відзначив, передаючи тацю, що, здається, вони порозумілися.

-Так. – Магда слабко посміхнулася. – Добрий кіт.

-Не лише, щоб ловити мишей?

-Він ще жодної н упіймав. Вони кудись поділися…

-Ну, звісно, яка ж божевільна миша вийде туди, де є кіт! – розсміявся Маркус. – Але ж тебе влаштовує?

-Ну … так. Миші більше не дошкуляють. До речі, а як звати кота?

-Рудольф.

-Тобто Руді, - кивнула Магда, але почула заперечення:

-Він відзивається лише на Рудольфа.

Залишалося припустити, що кіт високо себе цінував. Вона готова була йому це вибачити. Мишей відлякав (а можливо, й ловитиме, якщо з’являться), погладити себе дає, мурчить… Чого ще можна вимагати від кота? А у її становищі такий сусід – це дуже добре. Дозволяє відволіктися від сумних думок.

Проте, думки нікуди не поділися. Та й клопоти теж.

Поївши та нагодувавши кота, Магда підійшла до грат та прислухалася. Ніякого шуму не долунало з того боку, - з великого світу за межами цієї кімнати. Але зараз вона раділа цьому, бо це означало, що Маркус пішов, і поряд його немає. Не побачить, не почує. А Рудольф, посміхнулася подумки дівчина, її не видасть.

Ще раз озирнувшись, вона підняла поділ сукні. До стегна на двох ремінцях були притягнуті піхви із тонким стилетом. Відстебнувши їх та поклавши на стіл, Магда витягнула зброю. Взяла до рук та уважно оглянула. Повернула голову та подивилася на кота, що вмостився на стільці. У зелених очах Рудольфа був несхвальний вираз. Ну, звісно, це ж – кіт цього дому, подумала Магда, а я… А що я? Я намагаюся зробити щось проти його власника. Хоча цей власник, пан Дракон, хоче щось зробити зі мною… Що?

Відповіді на це питання так само не було. Якщо її неможливо отримати, тоді треба вчинити інакше, вважала Магда. Вона взяла стилет до руки так, як передбачав цей хват майстер, що виготовив зброю.

Проблема Магди полягала у тому, що, хоча вона, звісно, вміла поратися з ножами для господарських потреб, але ніякої зброї раніше у руках не тримала. А тим більше – ніколи нікого не те, що не вбила, не те, що не поранила, а навіть не подряпала. А тут – треба готуватися вбити, та ще не кого-небудь, а самого пана Дракона. Перспектива аж ніяк не радісна. Але іншої можливості залишитися живою самій Магда не бачила.

Шанс, звісно, був примарний, вона розуміла це. Чи вдасться зробити це? А навіть, якщо вдасться, якщо помре пан Дракон… Що потім зробить Маркус, позбувшись того, на кого працював? Захоче помститися? А можливо, навпаки, зрадіє? Хтозна. Він вміє тримати власні думки при собі.

Як би там не було, а навіть примарний шанс – краще, ніж ніякого. А тому потрібно було зробити те, що й збиралася. Під усе ще засуджуючим поглядом Рудольфа, дівчина, взявши стилет до правої руки, стала імітувати нанесення удару. Спочатку прямого. Треба було звикнути до зброї у руці.

Вона не лише ніколи раніше не мала зброї, але й цей стилет, - треба зазначити, доброї роботи, - Магді вдалося дістати буквально напередодні того, як її відправили сюди. Саме такий, що можна потай прикріпити до ноги, так, щоб було непомітно. На щастя, ті, хто мав зв’язати її, цим і обмежилися. Та й Маркус теж … не робив нічого такого. Тому їй вдалося опинитися тут хоча б з такою зброєю. Не пістолет, звісно, але краще, ніж нічого. Батько, до речі, нічого про це не знав. А якби знав, - не схвалив би. Магда добре знала це, та відважилася на такий крок лише тому, що розуміла: після того, як опиниться у замку пана Дракона, батька вона, у будь-якому випадку, вже не побачить. А тому його несхвалення не мало значення. Головне, щоб він не знайшов стилет до того, як настане час вирушати… А от це їй якраз вдалося.

Потренувавшись наносити прямий удар, вона трохи відпочила. Власне, метою цього було – звикнути до відчуття руків’я зброї у руці. Магда чудово розуміла, що, опинившись обличчям до обличчя, - чи до морди, - із паном Драконом, точно не буде сенсу виставляти перед собою клинок, немов фехтувальник. Це точно нічого не дасть. Їй доведеться бути … підступною. Але як саме зробити це? Тим більше, якщо ніколи у житті не вчилася такому.

Знову взявши до руки стилет, вона стала наносити уявному супротивнику удар від стегна (ніби тільки-но вихопила зброю) вгору. Якби мова йшла про удар людині, - у живіт або у бік, можливо, у печінку. А щодо пана Дракона… Невідомо було навіть, якого він точно розміру, а тим більше – де в нього, наприклад, серце. Але що іще залишалося?

Потренувавшись таким чином, Магда стала наносити удар збоку. Вона виходила з того, що неможливо сказати, у якому положенні відносно пана Дракона вона опиниться, коли буде можливість нанести удар. А можливість, скоріше за усе, буде єдина. Та удар єдиний.

Потренувавшись бити ще й згори донизу, а потім сидячи, та навіть лежачи, Магда якийсь час знову перепочила. Потім взяла стилет лівою рукою та розпочала усе спочатку. Шульгою вона не була, але хтозна, як складеться… Витратила ще якийсь час на це. Потім поклала стилет на стіл, милуючись тим, як витончено він зроблений. Та й руків’я зручне. Здавалося, зброя зроблена саме для маленької жіночої руки.