10.

10.

Старі часи.

Попри те, що кімната була зручною, та викликала подив тим, як тут було усе продумано, без неприємних сюрпризів не обійшлося. Принаймні, одного, який Магда побачила просто посередині підлоги.

Це була миша. Звичайна, сіра. Зовсім маленька тварина, яка, проте, самою своєю присутністю у кімнаті змусила дівчину гучно закричати.

Щоправда, такого повороту подій миша злякалася не менше за тимчасову мешканку кімнати. А тому хутко зникла раніше, ніж у замку провернувся ключ, й у дверях, що відчинилися, з’явився Маркус з питанням:

-Що трапилось?

За його обличчям було зрозуміло, що він, дійсно, стурбований, але Магда відзначила для себе це мимохідь. Та пояснила:

-Миша! Тут, у кімнаті…

-Де?

-Вже втекла. Але була отут… - Вона показала рукою. Дівчина побоювалася, що Маркус не повірить їй, не побачивши гризуна на власні очі. Але той лише посміхнувся:

-Звісно, втекла, від такого-то крику… І що страшного у миші?

-Ну… - Магда й сама не знала, чому відчуває такий страх. На тлі-то власника усього цього замку… Але факт залишався фактом… - Можна … щось зробити?

-Принесу … мишоловку, - відповів Маркус, та зник за дверима. Він не сказав, коли саме це зробить, але дякувати долі можна було й за те, що взагалі почув… Мабуть, знаходився десь поруч у досить великому замку. Про те, що її крик було чути по усій будівлі, Магді думати не хотілося. До того ж, з’явився Маркус досить швидко… Та й у проханні не відмовив.

Поки його не було, дівчина спробувала знайти, звідки з’явилася миша. Проте нічого, схожого на нору, не виявила, хоча цьому дивуватися не доводилося: маленькій тварині досить щілини десь за шафою… Магда зітхнула, думаючи про те, що миша-то на волі…

Якийсь час вона ще шукала нору, але потім кинула це заняття. Врешті-решт, яка різниця, якщо в неї буде, хоча б, мишоловка? Хоча нахабство миші вражало. Магда б не здивувалася, якби та обгризала луску просто з пана Дракона, коли той спить.

Потім, - все одно потрібно було щось робити (щоб не збожеволіти тут, - не зізналася б навіть сама собі Магда), - вона вирішила випрати кілька речей. Як не дивно, усе необхідне знайшлося у тій маленькій кімнатці, де був пристрій для отримання води з колодязя. Та й самої води, власне, вистачало.

Щоправда, часу на це пішло небагато. Та якраз, коли закінчила, Магда почула звук дверей, які відмикали. Та, звісно, підійшла до грат.

У дверях стояв Маркус, - нікого іншого, звісно, й не можна було очікувати. А от у руках його була справжня несподіванка. Або, точніше, на руках. Там сидів, мружачи очі, смугастий кіт.

-Мишолов, - пояснив Маркус, випускаючи кота крізь грати, так, що той опинився у кімнаті.

-Де ти його взяв? – розгублено спитала Магда. Їй чомусь здавалося, що Маркус принесе звичайну мишоловку.

-Надвір вийшов, -  знизав той плечима. – Кіт тут живе. Якраз мишей і ловить. Тому я його взяв та приніс сюди.

-Але ж … його треба годувати!

-Тебе теж, - ледь помітно посміхнувся Маркус. – Буду приносити їжу вам обом. А воду даси йому сама. Це ж не важко?

-Ні. – Магда усе ще виглядала розгубленою. Але змушена була визнати, що, дійсно, напоїти кота – нескладно, Маркус все одно приносить їй усе, що потрібно, а отже, може принести й їжу для кота. Тому це, насправді, добре рішення. Їй просто не спало на думку, мабуть, тому, що ніяких котів вона тут не бачила. Лише пару чорних собак.

-От і добре. Він упіймає мишей. А тобі буде не так сумно.

Маркус зник за дверима. Магді нічого не залишалося, як піти за водою для кота, - знайшлася навіть невелика миска, куди воду можна було налити. Повернувшись, вона виявила кота, який лежав, згорнувшись, на стільці, де вона сама нещодавно сиділа.

-Отак ти й збираєшся ловити мишей? – звернулася до нього Магда. Кіт показав, що, взагалі, чує її лише тим, що одне його вухо трохи ворухнулося, повертаючись у бік дівчини. Що ж, можна було сподіватися, що й мишу почує. Вона простягнула руку та погладила кота, який і на це жодним чином не відреагував. Щодо Магди, то, як не дивно, вона відчула, як поліпшується настрій. Ні, звісно, загалом ситуація, у якій вона опинилася, залишалася такою ж, як і була. Але чомусь, коли гладила кота, вона … ні, не забувала, але якось припиняла думати про це. Навіть незважаючи на те, що тепер довелося сісти на інший стілець.

Магда подумала, що якось забула спитати в Маркуса, чи має кіт ім’я. Потрібно буде зробити це, коли Маркус принесе їм обом їжу. Але, як би там не було, це було вдале рішення, цього не можна було заперечувати. Такий сусід точно підіймав настрій.

Маркус, своєю чергою, лише похитав головою, зачинивши двері. Почуте та побачене було для нього лише ще одним проявом дивної людської натури. І що ці люди мають у головах..? От Магда, наприклад, підняла такий крик, побачивши звичайну мишу, хоча та ніяким чином не може їй зашкодити. А коту, який, звісно, не вб’є, але подряпати чи вкусити – може запросто, зраділа. І де тут логіка? Він не вважав, що це якась особлива жіноча логіка, бо багато разів бачив таку саму нелогічно поведінку й в чоловіків. Щоправда, останні мишей зазвичай не боялися.