8.

8.

Старі часи.

Хоча той, хто облаштовував кімнату, намагався, щоб тому, чи тій, хто буде якийсь час жити тут, було зручно, він не уникнув помилок. Це Магда зрозуміла, прокинувшись від променю сонця, що потрапив на обличчя, та був яскравим навіть крізь повіки. Вона, звісно, не замислювалася, як це можливо, якщо вікно виходить на північний бік. Насправді, стіна замку, у якій було вікно, не була точно орієнтована на Полярну зірку, - будівля була зовсім трохи повернута на схід. У поєднанні із довгими літніми днями, цього було досить, щоб сонце зазирнуло вранці до кімнати.

Над цим Магда, дійсно, не замислювалася. А от те, що завісити вікно не було чим, бо ніяких фіранок не було передбачено, відзначила. Втім, зробити з цим нічого не можна, це вона розуміла. Треба вставати та приводити себе до ладу.

Так вона й зробила, розмірковуючи, коли ж Маркус принесе їжу. На щось інше розраховувати не доводилося. Добре, що вона, принаймні, поки що, потрібна їм із паном Драконом живою. А тоді…

Окрім як чекати, зайнятися не було чим. Це важко саме по собі, зрозуміла Магда, яка раніше ніколи не опинялася у такому становищі.

Нарешті, вона почула знайомий вже звук ключа, що повертався у замку. Та привітання:

-Доброго ранку!

Магда ледь втрималася від уїдливої відповіді: справді, вважати ранок … тут добрим було важко. Але вона розуміла, що ображати Маркуса не варто. І тому, що, власне, вона тут від нього повністю залежить. І тому, що Маркус, власне, виконує свою роботу, на яку не сказати, щоб зовсім добровільно погодився. Тож, вона просто відповіла на привітання. Та почула:

-Я сніданок приніс. Потім вчорашню тацю мені віддаси.

-Добре. Дякую…

Так само прийняла крізь грати тацю з їжею, віднесла до столу. Віддала стару, - Маркус, напевно, поставив її на щось там, у коридорі, бо за мить знову стояв у дверному отворі із порожніми руками.

-Якщо тобі щось потрібно, скажи мені, - запропонував він. Магда пробурмотіла:

-Воля…

-Це неможливо. – Маркус поморщився. – Я не про те…

-Я розумію. Але що тоді я можу попросити? Якщо ти маєш просто тримати мене тут…

-В мене немає вибору. А от зробити, щоб тобі було зручно, я не лише можу, а й маю. Тому й пропоную: якщо тобі щось потрібно, - кажи мені.

-Добре, казатиму. – Дівчина зробила паузу, - зараз вона не звертала увагу на те, що їжа холоне… - Якщо не можеш випустити мене звідси, хоча б скажи, навіщо усе це?

-Це потрібно не мені. Ти знаєш, для кого я працюю. Та як опинився тут. – Про це знало, звісно, усе місто, а тим більше – донька судді повинна бути обізнана, вважав Маркус.

-Знаю. Я про нього й питаю.

-Що ти маєш на увазі? – зробив вигляд, що не  розуміє питання, Маркус.

-Я ж не перша тут така…

-Звісно. – Знов-таки, усе місто знало про це. Заперечувати не було сенсу.

-Навіщо усе це?

-Що ти маєш на увазі?

-Якщо пан Дракон вимагає жертву, та ще й називає ім’я, то це йому навіщось потрібно, - пояснила Магда. – Та, оскільки ніхто з тих, хто був тут до мене, не повернувся додому, то робить він це не для чогось доброго. Принаймні, для них. – Вона відчувала, як важко це дається, - викладати свої умовиводи. Навіть дивно. Здавалося б, чого втрачати?

-А від мене ти чого хочеш? – Маркус продовжував удавати, що не розуміє. А можливо, дійсно, не розумів?

-Що пан Дракон робить … з такими як я? З тими, хто так само потрапив сюди, чиї імена він назвав…

-Навіщо це тобі?

-Що значить – навіщо? – здивувалася Магда. – Невже тобі … здається дивним, коли я хочу знати, що на мене чекає? Точніше, як я помру.

Маркус похитав головою. Він вважав, що вона добре тримається, з такими-то думками. Але точно вже не хотів, та й вважав, що не має права, вести таку розмову.

-Я ж не чаклун, як я можу передбачити, що на тебе чекає, а тим паче – смерть? – Він зробив паузу. – Повір, у твоєму становищі, та у моєму теж, краще не думати, що з нами буде далі.

-Але тобі-то не загрожує…

-Звідки ти можеш це знати? – перервав дівчину Маркус. – До того ж, хіба справа у панові Драконі? Раніше ці люди, місто, віддали йому мене, тепер – тебе… - У його голосі звучала тепер гіркота, але Магда  не могла зрозуміти, йшла мова про його власну долю, - чи, як вважав Маркус, їхню спільну долю, - або про те, якими були мешканці їхнього рідного міста? Вона пригадала розмову із батьком, - лише позавчора, а, здавалося, пройшли роки, - та вирішила, що, можливо, Маркус має рацію. А от відповідати на її питання не хоче. Потрібно було іще спробувати.

-Так, вони … втратили розум. Але це не означає, що моє питання… Хіба я не маю права знати, Маркусе?

-Вони не втратили розум. Вони втратили себе. А, скоріше, не втратили, бо не можна втратити те, чого не маєш, та ніколи не мав. Вони так і жили, та жили б далі, й не знали б цього, й ми б не знали. Якби не з’явився пан Дракон. А те, про що ти кажеш… Як я можу передбачити те, про що уявлення не маю? – Він знову зробив паузу. – До речі, ти змогла відкоркувати вино?