7.

7.

Старі часи.

Думки, звісно, не полишали Магду, і спогади теж. Перші були нерадісні, від других ставало лише гірше. Вона ще молода, й кожен спогад пов’язаний із надіями, які вона мала на майбутнє. Невже ж цього майбутнього в неї не буде? Дівчині було важко змиритися з цим. Але ці грати казали саме про це.

Почало темніти, й Магда запалила свічку. Вона пам’ятала, як Маркус казав, що, як буде потрібно, принесе іще, та що свічки можна не економити. Щодо цього, та інших його обіцянок, пов’язаних із перебуванням тут, - вона вірила… А можливо, справа була ще й у іншому… Замислюватися не хотілося.

Щоправда, її скоро став долати сон. Можливо, далося взнаки й випите вино, хоча, звісно, якби хтось спостерігав за Магдою, то не назвав би її п’яною. А можливо, справа була у втомі від усього, що сталося за цей довгий день. Спостерігача, звісно, не було, - вона на мить замислилася, чи є зараз тут, у замку, пан Дракон. Якщо вже Маркус казав, що вона може його й не чути… Невже він не поцікавиться, як виглядає його нова полонянка, та майбутня … хто? Або що? Невже їжа? Це залишалося загадкою.

Незрозуміло було, й де сам Маркус. Точно десь тут, у замку. Втім, на неї Маркус дивився зараз, лише як на ту, щодо якої мав виконати доручення свого хазяїна. Та це й робив, нічого від себе не додаючи. Напевно, думала Магда, те, щоб їй було зручно, - навіть, щоб вистачало свічок, - теж було дорученням пана Дракона. Маркус надто слухняний, надто старанний, щоб щось робити для неї за власним бажанням.

Як би там не було, а, запроторивши її сюди, зачинивши грати та розв’язавши, нарешті, руки, він ані торкнутися її, ані увійти до кімнати не намагався. Ну, і добре, подумала Магда, розбираючи ліжко, щоб, нарешті, заснути. Що б не чекало на неї у майбутньому, а відмовлятися від їжі та сну сенсу не було, й, якщо раніше й були думки: а чи вдасться заснути? – то точно не тепер. Навіть, якщо причиною таки було вино, - це було саме те, чого Магда потребувала.

Заснула вона майже одразу, як торкнулася головою подушки, й однією з останніх думок цього дня було: а чи передбачав Маркус і це? Або, можливо, сам пан Дракон?

Звісно, їй наснився дракон. Наснилося, що вона йде доріжкою у чарівному саду, одягнена у нарядну сукню, - набагато кращу за ту, у якій її привезли до замку, - йде, не знаючи, куди та навіщо, але отримує задоволення, вдихаючи пахощі квітів. Роздивляється усе навколо, та не розуміє, де опинилася та навіщо.

Та раптом чує шум, звідкілясь згори. Такого звуку вона не чула ще ніколи, та не розуміє, що це може бути. Аж раптом Магду накриває величезна тінь, а потім щось робить коло у небі та сідає на доріжку просто перед нею. Повертається, - й вона бачить перед собою величезного дракона. З темно-зеленою блискучою лускою, золотого кольору очима, великою головою, прикрашеною дивними чи то вухами, чи то рогами. Дракон разів у п’ять вищий за людину, а отже, дивиться на неї згори донизу, й Магда розуміє, що він так дивиться на усіх. Кожна людина – ніщо перед ним.

-Що ви хочете зробити зі мною, пане Дракон? – питає Магда. І дракон відповідає їй.

От тільки, хоча потім вона у подробицях пам’ятала цей сон, могла б описати кожну квітку, кожного метелика у саду, камінці, якими записано доріжку, луску дракона, - але зовсім не пам’ятала, що ж відповів уві сні дракон на її запитання.

Кількома місяцями раніше.

Кожного разу, коли Маркус з’являвся у місті, повторювалося те ж саме. Це одночасно забавляло та дратувало, але він розумів: що б він не сказав, нічого не зміниться. Деякі речі не може змінити навіть пан Дракон, - або страх перед ним.

-Напевно, непогано тобі платить пан Дракон … з наших грошей!

М‘ясник Кранц був літнім чоловіком, а тому звертався до нього на ім’я, а не «герр Гюнце», як багато інших. Навіть бургомістр. Власне, з’являвся  тут Маркус іще й для того, щоб купити усе необхідне. Щоправда, сьогодні мова йшла лише про їжу. Була весна, тому, наприклад, дрова купувати не було потреби.

-А звідки ви знаєте, що це мої гроші, а не пана Дракона, герр Кранц?

-Бо ти купуєш їжу для себе. Якби ти купував і для нього… Напевно, це було б набагато більше. Пан Дракон же величезний, та повинен їсти набагато більше, - із хитрою посмішкою сказав м’ясник.

-Хіба ви бачили його зблизька?

-Ні. Хоча чув розповіді того ж Хайнца Тобенау.

-А він хіба бачив? – Насправді, що саме бачив Хайнц, знало усе місто. А Маркус, напевно, краще за усіх.

-Лише здалеку. Та знизу. Але йому на усе життя вистачить вражень, - розсміявся Кранц. – Уявляю, як тобі…

-Мене пан Дракон не ображає та не лякає.

Розплатившись, Маркус вийшов з м’ясної крамниці, та  поклав те, що купив, на віз, запряжений гнідим конем. Як віз, так і тварина були куплені майже одразу після того, як Маркус опинився у замку пана Дракона. Робив він це, звісно, сам, але не розповідав, ухвалив таке рішення самостійно, чи отримав наказ від хазяїна. А транспорт, дійсно, був потрібен: замок розташовувався досить далеко від міста. Навіть просто дістатися сюди, коли потрібно у справах, - займало б інакше чимало часу. А коли вже потрібно щось привезти… У першому випадку він приїздив, зазвичай, верхи, у другому – використовував віз.