6.

6.

Старі часи.

У шафі, поряд з іншим, знайшлася пляшка вина. А ще – посуд та навіть штопор. Й слід було зробити висновок, що це не просто так, це приготовано також для неї.

Їй нечасто доводилося пити вино. Пастор не схвалював взагалі, а вже для дівчини… Батько вважав недоречним (він і сам пив мало). А де іще могла б вона..?

Але те, що вино знайшлося тут, - було не просто так. До того ж, Магда відчувала себе зрадженою усіма. Батьком, громадою міста, навіть церквою, - вони усі не те, що допустили, щоб вона опинилася тут, вони усі зробили це, разом. Ну, не можна ж звинувачувати лише пана Дракона, або Маркуса, або тих двох, що везли її сюди, а до того зв’язали руки та ноги…

До того ж, вона приречена. Треба бути чесною з самою собою. Єдине, чого вона не знає, - це як саме, та коли саме, зробить це пан Дракон. Але ж – зробить, інакше для чого вимагати її сюди, а потім тут тримати?

Тоді чому б не спробувати це вино? Й вона поставила пляшку на стіл.

Вино було добре. Як і їжа. Мабуть, для приречених так і має бути. То чому ж потрібно собі відмовляти?

Звісно, напиватися Магда не збиралася, якийсь час, закінчивши їсти, ще потроху смакувала вино.

Потім ще раз обійшла кімнату. Та вкотре вже подумала, як тут усе влаштовано, як продумано. Для того, щоб людині, поки вона тут, було зручно. От, навіть пічка є. І теж красива, кахлями викладена, хоча зараз, влітку, вона непотрібна. Але те, що вона тут була, та як була зроблена, вже багато про що казало. Поряд з усім іншим.

Вирішивши, що вина на сьогодні досить, та вставивши до горлечка пляшки назад корок, Магда підвелася та підійшла до загратованого вікна. Принаймні, його можна було відчинити, щоб провітрити кімнату. А  ще – у нього можна було дивитися, щоб побачити хоча б щось там, у зовнішньому світі.

Північна частина острова, заросла густим лісом, була звідси як на долоні. Води річки, що оминали острів з обох боків, - темно-сині. А за річкою, точніше, на обох її берегах, - такий самий густий ліс.

Краєвид був красивий, навіть захоплюючий.  Але звертало на себе увагу ще одне.  Перед очима не було нічого рукотворного, - окрім віконної рами та грат. Нічого, створеного людиною. Та, власне, жодної людини. Можливо, колись там проходять кораблі, - мають проходити, - але зараз не видно жодного. А коли проходять, їхнім капітанам та матросам теж видно замок, цікаво, що думають вони про нього та про його власника?

Звісно, навіть, якби Магда бачила зараз когось, то не змогла б подати сигнал, що потребує допомоги. До того ж, ніхто з жителів Остенфрайбурга їй би й не допоміг. Та, мабуть, й нікому чужому б не дали, якби такий опинився на острові. Та й хто б і що міг зробити? Узяти штурмом замок пана Дракона? Дурна думка…

Але все ж таки… Оскільки вікно її кімнати виходило на північ, Магда зробила висновок, що це зроблено навмисно. Не заради того, щоб їй не було видно, навіть вдалині, вулиць та будинків рідного міста, - хоча, можливо, тоді й було б легше, - а саме задля того, щоб ніхто звідти не міг дізнатися, що станеться з нею. Навіть, щоб не знав, де саме її тримають, та яким чином. Вона й сама, сидячи на тому возі, уявляла щось куди гірше, ніж ця зручна, - якщо не рахувати грат, - кімната.

Для цього тут було придумано усе. Та ретельно облаштовано. Хто придумав це? Пан Дракон? Але хіба знав він, що потрібно людині? Або це придумав Маркус. Повірити у це було легше, але, якщо так, то продумав він усе до дрібниць. А можливо, пан Дракон поставив йому завдання, й Маркус виконував його? Як завжди, ретельно, він сам про це казав, але, у той же час, винахідливо, один колодязь чого вартий.

Врешті-решт, подумала Магда, відходячи від вікна, щоб знову сісти на стілець, Маркус – чи не єдиний з її знайомих, хто вчився в університеті. Ну, якщо не рахувати людей при посадах, на кшталт її батька – судді, або нотаря Бенау – вітчима Маркуса, то, окрім них, можна було назвати лише доктора Ноймана, щоправда, той іще й викладав у різних університетах поки не повернувся до Остенфрайбурга.

Дивно було бачити щось спільне в таких різних людей.

Кількома роками раніше.

Маркус вперше опинився у цьому домі. Він, взагалі, дивувався, що господар погодився прийняти його, навіть попросити про це – треба було наважитися. Але, як не дивно, доктор Нойман поблажливо поставився до його бажання.

Старий мешкав майже на околиці міста. Напевно, з вікон другого поверху його будинку мало бути видно річку, але причиною того, що він обрав таке місце, було не це.

Остенфрайбург був невеличким містом, й його мешканці, зазвичай, ходили вулицями пішки, а верхи чи екіпажами їздили, або й човнами користувалися, коли їм потрібно було кудись за межі міста, на інші береги. Але це не стосувалося старого професора. Хворі ноги не дозволяли йому ходити усюди, куди потрібно, - казали, що через це він і вийшов у відставку, та повернувся на батьківщину. Тому вдома або, наприклад, у ратуші, куди його іноді запрошували, доктор Нойман пересувався за допомогою палиці. А от вулицями їздив невеликою двоколкою, запряженою вороною кобилою, причому правив цим транспортним засобом сам.  Бувало, їздив і за межі Остенфрайбурга, особливо, коли до нього зверталися за консультаціями, - чутки про це ходили містом. Але, здебільшого, професора бачили саме у місті, - у чорному одязі, у чорній двоколці, із сивим волоссям… Маркус подумав, звично йому так, чи це навмисно створений образ.