5.

5.

 Старі часи.

На те, щоб уважно та ретельно роздивитися місце свого ув’язнення, а потім обдумати побачене, пішов, звісно, час. Сидячи за столом, Магда трохи відпочила. Скористалася колодязем, щоб отримати воду, та втамувала спрагу, вирішивши, що усе не так погано, як вона побоювалася, коли сиділа зв’язаною на тому возі. Принаймні, поки що.

А от їсти хотілося. Втім, Магда вважала, що, коли вже хтось потурбувався про те, щоб їй було зручно, то точно вже не для того, щоб вона померла від голоду.

Вона почула звук ключа, що повертався у замку. А потім дверей, що відчинялися. Щоправда, між цими дверима та кімнатою усе ще залишалися грати із горизонтальними прутами, зачинені на ще один замок.

За ними стояв Маркус.  Так само спокійний, так само зосереджений, так само діловитий.

-Напевно, їсти хочеш? – спитав, дивлячись у вічі, - бо вона підвелася зі стільця та зробила кілька кроків назустріч, у бік грат.

-Так. – Заперечувати не було сенсу. Він має відповідати перед хазяїном, щоб з нею усе було гаразд, принаймні поки що, прийшла до висновку Магда.

-Усе інше, бачу, зрозуміла. – Він показав на склянку із водою, яку помітив на столі, а потім – на сукню, у яку була одягнена зараз Магда. Вона знизала плечима:

-Що ж тут незрозумілого? Окрім того, що далі.

-Зараз принесу.

Двері зачинилися, ключ у замку провернувся, й вона знову залишилася сама, прийшовши до висновку, що просто так Маркус видавати таємницю того, що ж на неї чекає, не збирається. Але це не означало, що непотрібно робити спроби дізнатися.

Щоправда, Маркус скоро повернувся. Двері відчинилися, й він з’явився, тримаючи у руках тацю із тарілками, - принаймні, одну було прикрито кришкою. Але висота її була такою, щоб пролізло між горизонтальними планками грат. Тут усе було продумано, зрозуміла Магда, та почула:

-Тримай.

Підійшла, обережно прийняла тацю, віднесла та поставила на стіл.

-Дякую.

-Я тобі там ще свічок поклав. Сподіваюся, ти будеш розсудливою, та не схочеш спалити тут усе … разом із собою.

Зрозуміло було, що це було б вірною загибеллю. Адже вийти звідси неможливо. Але вона вирішила відповісти трохи зухвало:

-Спалити щось – це точно не до мене. Скоріше, до пана Дракона.

-От і добре. Пан Дракон точно не буде спалювати власну домівку. Та тебе у цій кімнаті – теж. – Маркус хотів вже піти, але почув:

-Здається, його немає вдома.

-Чому ти так вважаєш?

-Через тишу.

Він розсміявся, але відповів, - мабуть, розуміючи, що Магда хоче поговорити хоча б з кимось, навіть, якщо це – помічник пана Дракона. Особливо, якщо пригадати…

-Він може бути поряд. Просто за стінкою, або за вікном, але ти можеш нічого не почути. Або, навпаки, оглухнути, якщо пан Дракон захоче.

-Ти, напевно, знаєш багато такого, чого не знає більше ніхто. – Магда зробила паузу. – Ти не жалкуєш?

-В мене не біло вибору. Так само, як і в тебе. Жалкувати є сенс, коли ти сам зробив щось не так. А від мене нічого не залежало. Тебе б зараз тут не було, якби тебе не зрадили усі. Твій батько, твої родичі, твої сусіди, усі ті, хто лише вчора захоплювалися тобою. Ти-то сама розумієш це? Та мене зрадили теж. Тому я тут.

-Але ти…

-Але я сумлінно робитиму те, що є моїм обов’язком. – Маркус не уточнив, перед ким. Хоча слід було розуміти, що перед паном Драконом. – У цьому в мене теж немає вибору. – Він трохи помовчав. – Можливо, так мені призначено. Можливо, це саме те, що мені належить  сумлінно робити.

-Якби ж в нас був вибір… - Розмова набувала сумного напрямку, що, втім, було й не дивно. – Мабуть, його не стало, ще коли ми не були знайомі. Коли твою мати…

-Її теж усі зрадили, - з гіркотою перервав її Маркус. Якщо Магда сподівалася, що таким чином зможе розчулити його, то, напевно, помилялася. Принаймні, їй одразу стало зрозуміло, що ця тема співрозмовнику неприємна. І взагалі, якесь божевілля, - обговорювати такі речі, дивлячись один на одного крізь грати, коли на столі холоне їжа (судячи з запаху, смачна, цікаво, хто готував її, невже сам Маркус? Адже більше тут, схоже, нікого немає, а пан Дракон, навіть, якщо й вдома, не буде займатися цим). Але це божевілля – реальність. А що не божевілля? А цей замок? А сам пан Дракон? А те, що сталося із Магдою, й що Маркус назвав зрадою? Лише зараз вона остаточно зрозуміла, наскільки він у цьому має рацію. З іншого боку, можливо, це був добрий момент, щоб спитати:

-Скажи, скільки мені залишилося часу?

Зрозуміло було, про що йдеться. Маркус, який вже розпочав було повертатися, щоб піти, зачинивши за собою двері, завмер. А потім відповів:

-Як я можу обіцяти тобі щось, коли це залежить зовсім не від мене? – Знову зробив паузу. – Й ти обіцяла бути обережною зі свічками. До речі, можеш їх не економити, якщо буде потрібно, принесу ще.