3.

3.

Старі часи.

Маркус тягнув візок, - для того, щоб колеса перескочили на наступну сходинку, йому доводилося докладати зусиль, причому значних, бо скриня на візку була таки важкою. Втім, було видно, що для нього звична така робота. Магді, проте, було від цього не легше. Бо, у разі чого, він не зміг би допомогти. Навіть, якби й захотів. А тому  доводилося дуже уважно дивитися, куди ставиш ногу. Впасти на сходах, коли не можеш навіть виставити руку, - дуже небезпечно. А тут ще ця нарядна сукня, зовсім не пристосована для прогулянок на природі… Потрібно бути дуже уважною.

Разом з тим, Магда не припиняла підмічати те, що бачила навколо. Така вже в неї була звичка, про яку не знали навіть батьки, - не тому, що дівчина щось приховувала: вона ніколи не говорила про це, бо вважала таку уважність до навколишнього природною, та гадала, що інші теж проявляють її.

От, наприклад, ці сходи. Зі звичайного сірого каменю, але як вони влаштовані? По-перше, кожна сходинка низька та широка. Підніматися легко, навіть у такому становищі, як вона зараз. Та й візок цей затягувати легше, ніж було б на сходи вдома. (На цій думці Мага ледь не запнулася, зрозумівши, що рідної домівки, напевно, ніколи вже не побачить. Але опанувала себе, бо, якщо впасти, просто буде ще гірше.)  По боках були кам’яні парапети, на стовпах яких, там, де сходи перемежалися рівними майданчиками, - теж викладеними з каменю, - стояли незрозумілі скульптури. Якісь химерні істоти. Жодної тварини Магда не упізнавала. Самого дракона, - того, який володів цим місцем, або іншого, - жодна зі статуй не зображувала.

Нарешті, сходи скінчилися, й вони опинилися на підвищенні, де, власне, й стояв замок.

-Не втомилася? – поцікавився Маркус. Самому йому було далеко до цього, він, мабуть, двожильний, подумала мага, перш ніж уїдливо відповісти:

-Ні, я тут просто відпочиваю! Все одно, більше немає чого робити.

-Ти й пану Дракону будеш так відповідати?

З цього питання Магда зробила висновок, що той спілкується із тими, кого йому подарували у якості жертви. От тільки як? Та якою, власне, мовою? Магда інших, окрім рідної, й не знала. Щодо Маркуса – хтозна… Але він каже, що спілкуватися з нею буде сам дракон.

-А яка різниця?

На це питання Маркус не відповів, натомість, повів навколо замку, ліворуч від нього. Невдовзі вони підійшли до дверей, дерев’яних, але окованих залізом. Маркус, відпустивши візок,  - той сперся на дерев’яні підпорки, - дістав зв’язку ключів ті відчинив двері. Зробив жест рукою, й Магда увійшла всередину, зробила кілька кроків та зупинилася. Це було приміщення кроків у п’ять довжиною, та трохи менше у ширину, із високою стелею. Але напівтемне, бо тут були лише два невеличкі віконця. А ще – це, мабуть, не була кімната для життя, бо тут не було жодних меблів, та навіть стіни не було пофарбовано, - гола кладка, і знову – частково цегляна, частково – з каменю.  Тут це було навіть краще видно. Дракону, мабуть, було начхати, як це виглядало, бо будь-який замовник з числа бюргерів за таке відірвав би будівельнику руки.

Маркус тим часом затягнув візок всередину та зачинив за собою двері. Магді знову здалося, що клацання замка ніби відрізає її від світу живих. Щоправда, очі все одно фіксували те, що навколо, - от тільки зараз майже нічого навколо й не було.

Маркус, між тим, пішов вперед, відчинив ще одні двері, - також масивні та оковані залізом, й вони також зачинялися на ключ. Та покликав:

-Ходімо.

-Можливо, розв’яжеш, нарешті? – спитала Магда. – Куди я тепер втечу? Навіть, якщо ти цього боявся.

-Не боявся. А визначає, як чинити, пан Дракон. – Він зробив паузу. – Вже зовсім скоро.

-Ну, втішив…

Але, звісно, дівчина пішла за ним. Вони опинилися у наступному приміщенні, цього разу зовсім маленькому. Важко було визначити, звідки саме сюди проникало світло, - було лише видно, що звідкілясь згори. Головне, що можна було побачити, куди ставиш ногу: у становищі Магди це зараз було важливо. Тим більше, що проводжатий, або тюремник, або як його ще назвати, - жодного разу її не торкнувся; можливо, це було також визначено драконом, але означало також, що допомогти у разі падіння Маркус не захоче або не зможе. От і думай, це хоча б трохи на краще, або, навпаки, - ще гірше?

Якщо подивитися ліворуч, можна було побачити невеличку арку, - щоб пройти у неї, Маркусу потрібно було трохи нахилити голову, Магда ж була нижча на зріст, та могла обійтися без цього. Вона й пройшла першою, а потім нічого не залишалося, як поставити ногу на сходинку, та розпочати підніматися. Тим більше, що супутник у спину дихає. А сходи – гвинтові, їй вперше доводиться підніматися такими. До того ж, Магда не могла визначитися, у якій частині замку знаходиться, - навіть, якщо пригадати, як він виглядає ззовні. У башті чи ні? Та й яке, власне, це має зараз значення?

Невеличкі вузькі віконця були розташовані одне над одним, тому світла вистачало й тут. Та, нарешті, опинившись на зовсім маленькому сходовому майданчику, від якого гвинтові сходи йшли вгору, а кудись убік вела така сама арка, Магда зупинилася, очікуючи підказки, куди ж іти.

-Сюди. – Маркус, що стояв на сходинці ззаду, показав рукою на арку. Вона відчула полегшення, бо підніматися гвинтовими сходами, не маючи можливості триматися за перила, було важко та незручно. А тепер вона опинилася у коридорі, та знову чекала підказки: повернути праворуч чи ліворуч?