2.

2.

Старі часи.

Магда розуміла, що зробила помилку. Коли її привезли сюди, та залишили, вона зовсім не звернула увагу на сонце. А коли їхали, дорога робила стільки поворотів, та, до того ж, ішла між деревами, що часто затуляли небо, що визначити, де північ, було неможливо. Через усе це вона не могла визначити, скільки пройшло часу, скільки вона вже сидить тут. А в собак не спитаєш. До того ж, покрутившись біля нової людини, вони побігли кудись у власних собачих справах.

Єдине, у чому можна було бути впевненою, - що надовго її у такому становищі не залишать. Навряд чи сенс полягав у тому, щоб вона так сиділа вічно. Скоріше, вона, Магда Леманн, - частина викупу, сплаченого дракону. Поряд із вмістом цих скринь, та ще якихось мішків, що лежали поруч. Хтось мав усе це забрати та … покласти на належні місця.

От тільки навіщо вона дракону? Чи має значення те, про що прошепотів, прощаючись, батько? Що ж дракон робитиме з нею? Перед тим, як… Ніхто з тих, кого спіткала така доля раніше, назад не повернувся.

За єдиним винятком, - хоча цю людину не можна було поставити у загальний ряд. Та зустрічі з якою Магда чекала з острахом – з кількох причин. Хоча не могла її уникнути, як, втім, й усього іншого, що приготувала їй доля.

Магда навіть не повернула голови, почувши кроки десь за спиною. Робити це має сенс, якщо можеш якось зустріти небезпеку, або втекти від неї. Магда не могла ані одного, ані іншого, проте й не чекала небезпеки саме зараз.

-О! Ти тут? – почула вона голос. Знайомий голос. Який просто ставив питання. Не привітався, не бажав здоров’я. Мабуть, власник голосу вважав, що це було б недоречно. До того ж, Маркус, мабуть, змінився… Але Магда чомусь відчула роздратування, а тому відповіла:

-А де ж мені бути, Маркусе? Де мене залишили, там і є.

Маркус вийшов з-за її спини, спочатку став навпроти, а потім присів на другу скриню. Певно, щоб мати можливість подивитися у вічі.

Так, він змінився. Обличчя, звісно, залишилося те ж саме. Волосся трохи довше, а одяг дивний. Так не одягаються ані звичайні робітники, ані пани. Щось середнє. А капелюх немов взагалі для полювання.

Але головне – погляд. Не той, який вона знала. Такий самий уважний, але безпристрасний, ніби відсторонений. Так не дивляться на ту, яку кохають. Так не дивляться навіть на людину, якій співчувають.

-Це зробив не я.  Взагалі, вони приїхали раніше.

-Звісно, не ти. Але…

-Але від мене ніщо не залежить. Я сам собі не належу. А тепер і ти. Усе, що я роблю, - насправді, це не я. Це пан Дракон.

-І як воно – служити такому пану? – Магда сама дивувалася власній зухвалості. А от у голосі Маркуса несподівано зазвучала втома:

-Ніби мене хтось питав…  Почекай трохи.

Він підвівся та пішов у бік замку. А невдовзі повернувся, з боку не парадного входу, а якихось бокових дверей. Повернувся, штовхаючи невеликий дерев’яний візок на двох колесах. Візок, напевно, був саморобний, у місті такого не побачиш. Та й те, як одягнений Маркус, стало зрозумілим: йому явно доводилося робити те, для чого потрібна сила. Її йому не позичати, але для таких занять потрібен зручний одяг, а одночасно – такий, у якому можна з’явитися у місті, але який буде вирізняти його з юрби містян.

-Що ти будеш робити?

-Спочатку відвезу оце.

З натугою підняв та поставив на візок скриню, на якій нещодавно сидів сам. Потім став підбирати невеликі мішки, та класти туди ж. Нарешті нічого, окрім другої скрині, на якій сиділа Магда, на траві не залишилося. Маркус, не кажучи більше ані слова, поштовхав візок у бік замку, та скоро зник за рогом, - там, мабуть, був ще один вхід.

Знову неможливо було визначити, скільки часу його не було, - але, напевно, не дуже довго. На плече Магди сів метелик, ніби відчуваючи, що йому нічого не загрожує, й дівчина якраз роздивлялася його, - все одно більше не було чого робити, - коли почула торохтіння коліщат по бруківці. Цього разу повернула голову, й побачила, як Маркус повертається із порожнім візком.

-Покласти тебе сюди, чи сама підеш? – Рівний, але байдужий тон. Ніби примірюється, як зручніше та легше перевезти вантаж. Втім, так і було, але Магді стало моторошно від цього тону. А ще хотілося хоча б трохи розім’яти м’язи, що затекли, тому вона відповіла:

-Сама. Тільки я не можу.

Діставши невеликого ножа, Маркус нахилився та розрізав мотузку, якою було зв’язано її ноги, - але не руки. Та сказав:

-Вставай. Можеш?

«А якщо ні, що ти зробиш?» - хотілося спитати Магді, але вона просто мовчки підвелася на ноги, та зробила крок уперед. Маркус підняв скриню, - було видно, що важку, - та помістив на візок.

-Ходімо. Тільки … обережно.

Це було перше слово, у якому можна було побачити турботу, - за великого бажання. Скоріше за усе, турбувався він про те, щоб частина данини дісталася панові Дракону у неушкодженому стані. До того ж, руки Маркуса були зайняті: візок мав дві довгих ручки, за допомогою яких його можна було штовхати або тягнути. Тому Магда просто пішла поруч, думаючи про те, чи варто просити його розв’язати руки. Та дійшла висновку, що у цьому немає сенсу. Він явно виконує наказ, до єдиного слова, - чи як там спілкується з ним хазяїн, - та нічого не зробить без наказу. Наприклад, зі співчуття. Або з симпатії. А якби наказ розв’язати руки був, він би це вже зробив. Тому непотрібно й пробувати. Просто йти та чекати, що буде далі.