1.

Старі часи (між 300 та 400 років тому).

Це місце можна було б назвати чарівним. Зелений килим трави вкривав усе, окрім мощених бруківкою доріжок. Навколо, на віддалі з сотню кроків, височіли старі дерева, й запах хвої спонукав дихати на повні груди. Поруч були кілька невеликих статуй, постаменти яких стирчали з трави так, ніби вони виросли тут самі собою, як і дерева, і трава, й кущі отам, трохи далі, а не були витвором людських рук.

Щоправда, видно було, що тут немає садівника, й рослинами постійно ніхто не займається. Трава та кущі не підстрижені, деінде поміж каменями бруківки на доріжках пробиваються бур’яни, а у траві, - навряд чи це можна назвати газоном, - можна побачити польові квіти. Щоправда, так навіть краще. Принаймні, так здавалося зараз Магді.

Але головною тут, звісно, була не природа.

Трохи далі, на невеликому підвищенні, до якого вели кам’яні сходи (на стовпах огородження яких, теж кам’яних, височіли ще кілька невеликих статуй), стояв замок.

Магда ніколи раніше не бувала у справжньому замку, - та й як би побувала, якщо ніколи не виїздила з Остенфрайбурга? Але бачила їх, - ті, що побудовані кількасот років тому, - на гравюрах. Та розуміла, що цей замок – зовсім інший. Особливий. Без кріпосних стін, хоча ділянка навколо й огороджена частоколом, замок займав небагато місця тут, на верхівці пагорбу, але ніби намагався видертися повище у небо. Не лише пропорції будівлі, не лише високі вікна, не лише кількість поверхів казали про це, а й форма даху. Але, головне, таке враження створювали високі та порівняно вузькі башти. Цікаво, що там, нагорі, та як туди підніматися?

Загалом, це був не звичайний замок, а щось середнє між, власне, замком, палацом та просто великим будинком. Щоправда, більшим, ніж будь-який у місті, навіть в найбагатших купців, або в бургомістра. Хоча й побудований не те, щоб поспіхом, не те, щоб погано, але без уваги до деяких деталей. От, наприклад,  частина стін складена з каменю, а частина – з цегли, й ділянки каменю та цегли розташовані без будь-якого порядку. Ось там у сірій кам’яній стіні ніби червонувата пляма, у якій проглядаються цеглини, а тут – навпаки. Й це не дірки таким чином загортали, адже цей замок ніхто не штурмував, та не обстрілював з гармат,  - ні, так будували з самого початку. Здавалося, з того, що мали  у кожну мить.

Навіть тут, ззовні, відчувалося, що це місце придумане, спроектоване не для людини, навіть наймогутнішої. Та, власне, не людиною.

Цим відчуттям тут дихало усе. Навіть ті самі статуї поруч. Мабуть, так і було задумано. Хоча хто б міг бувати тут?

Як би там не було, а місце було чарівним. І можна було б насолоджуватися перебуванням тут. Просто сидіти, у своїй найкращій сукні (яку нечасто й доводилося надягати) на цій великій кованій скрині, що стояла просто на траві, дихати на повні груди, та, за бажання, навіть бовтати ногами.

Обома одночасно. Бо ноги Магди було міцно зв’язано. Як і руки за спиною. А отже, про те, щоб насолоджувалося життям, зараз не йшлося. Не кажучи вже про думки, які займали голову дівчини, й думки ці були точно вже невеселими.

Коли їхали сюди, - звичайним возом, - вона спитала в тих, хто віз: навіщо вони вчинили з нею так жорстоко?

-Це наказ пана дракона, - відповів той, що правив конем. Він сидів, звісно, спиною до дівчини, та навіть не повернув голову до неї, відповідаючи на запитання. Ці двоє не робили їй боляче, - у цьому треба було віддати їм належне, - але поводилися так, ніби  Магда – лише частина вантажу, який їм наказано привезти сюди. Ніби вона нежива. Можливо, вони так і вважали, - що вона вже нежива.

А ще – вони явно воліли поменше часу провести тут. Тому, коли віз, проїхавши відчинені ворота у частоколі, зупинився на тому, що можна було назвати подвір’ям цього замку, візники швидко зняли з воза та поставили просто на землю дві ковані скрині, потім допомогли спуститися Магді та посадили на одну з них. І знову – вони намагалися не зробити боляче, але – нічого більше. Навіть не попрощалися, коли їхали. А більше нікого тут не було.

Щоправда, коли віз зник за воротами, ті зачинилися. Самі, зі скрипом, й від цього ставало ще більш моторошно. Не кажучи вже про те, що ворота ці відрізали Магду від світу живих.

Але очі, вуха та ніс все одно сприймали навколишнє. Включно із двійком чорних собак, що з’явилися, ніби нізвідки. А мозок, разом із тим, що фіксував враження від цього місця, - можливо, останнього, яке вона побачить у житті, - одночасно шукав виходу. Та не знаходив.

Припустимо, можна, впавши з цієї скрині на землю, підтягнути ноги, та, обдираючи нігті, розв’язати їх. Але далі-то що? Із руками (їх зв’язали у зап’ястях та ліктях) це зробити неможливо. Відчинити ворота або перелізти частокіл, щоб вийти звідси, - теж. А найгірше те, що, навіть, якби це якимось дивом і вдалося, - залишити острів, зв’язаний із великою землею єдиним мостом, непоміченою не вдасться. А кожен, хто побачить втікачку, замість допомогти, - наприклад, перевезти човном, - зробить усе, щоб повернути її назад. Кожен мешканець міста, хто захоплювався нею. Навіть ті, хто хотів би одружитися, або щоб їхні сини одружилися, тепер зроблять усе, щоб Магда повернулася сюди. Вони вже не вважають її однією з них. Не вважають живою.

А тому не варто й намагатися. Принаймні, зараз. Поки доводилося чекати, що буде далі, сидіти тут, дихати чудовим повітрям, відчувати обличчям та оголеними плечима сонячні промені. Дивитися на собак, один з яких підійшов та став облизувати ногу, - не те, щоб приємне відчуття, але пес поводився дружньо, а якщо спробувати відігнати, то може й вкусити (а захиститися від нього зараз неможливо). Та згадувати, як усе це почалося, й намагатися зрозуміти, як дійшло до того, що усі ці люди, що народилися у її місті, - порядні, релігійні, здебільшого – раціональні, та такі, що симпатизували їй (а дехто – й набагато більше), привезли її сюди, щоб віддати власнику цього замку.