Пролог. ХХІ століття.

Замок временем срыт, и укутан, укрыт

В нежный плен из зелёных побегов,

Но развяжет язык молчаливый гранит,

И холодное прошлое заговорит

О походах, боях и победах.

Время подвиги эти не стёрло,

Оторвать от него верхний пласт,

Или взять его крепче за горло –

И оно свои тайны отдаст…

Владимир Высоцкий.

Пролог. ХХІ століття.

Кожен, хто потрапляв сюди, дивувався вже через дорогу. Із ідеальним, звісно, асфальтом, але вузька та звивиста, справжній «серпантин», яким можна очікувати проїхати десь у Італії, Греції чи Туреччині. А тут – не гори, шлях мандрівників йде до досить високого, проте – похилого пагорбу.

Такою дорогою, мабуть, навіть цікаво їхати, - якщо любиш водити, та якщо керуєш добрим легковим авто. А от для водія великого автобуса – це робота, й нелегка.  Особливо, коли зустрічні водії не розуміють, що передня частина в нього сильно виступає за колеса, а тому, щоб повернути, потрібно більше місця, ніж, власне, для коліс. Та що, коли колеса рухаються своєю смугою,  кабіна може виступати над зустрічною. А вони рухаються вгору, отже, ті, хто повертаються, мають дати їм дорогу. Але так буває далеко не завжди.

Водій автобуса – турок. На його батьківщині його колег, які водять туристичні автобуси, називають «капітанами», й вони, дійсно, віртуози. Дівчина на сидінні поруч не перестає дивуватися, як водій майстерно вписує великий «Мерседес» у ці круті повороти, та як, власне, їхній компанії пощастило його знайти. Але потрібно працювати. Вона бере мікрофон та розпочинає:

-Отже, доброго ранку, леді та джентльмени! Сьогодні наша екскурсія – до руїн замку дракона. Мене звати Магда, і я сьогодні буду з вами, та розповім про це місце. До речі, доставити нас туди, або, точніше, якнайближче, має сьогодні наш водій, його звати Оздемір, давайте подякуємо йому! – Пролунали оплески від пасажирів у салон, водій задоволено кивнув, - у його обов’язки не входило спілкування із туристами, - та став заправляти автобус до чергового повороту. – Отже, про місце, куди ми маємо потрапити… Місце таємниче, та оповите легендами, але унікальне воно у іншому. Усі ви, напевно, чули або читали у дитинстві легенди про драконів, які притаманні для різних культур. Можливо, ви звертали увагу, що дракони у описах, які можна знайти у легендах різних народів, дещо схожі. По-перше, вони гігантські, або, принаймні, значно більші за людину. По-друге, це плазуни, але не змії, - вони мають, як правило, лапи та хвіст, - але плазуни, так би мовити, класичні, з характерною будовою тіла та лускою. Щоправда, наприклад, у Південній Америці можна зустріти божество на ім’я Кецалькоатль – Пернатий змій…

Магда зробила паузу, - вона завжди починала екскурсію з такого вступу, та завжди робила так, щоб дати туристам замислитися. Цього разу чоловік у другому ряду, - років тридцяти, високий та смаглявий, так, що не зрозуміти, це просто така зовнішність, чи невеликий домішок африканської крові (він же американець, врешті-решт, як і більшість інших пасажирів), - виявився не лише зацікавленим та логічним, але й освіченим, бо поставив питання:

-Ну, припустимо, якщо вчили біологію, то маєте пам’ятати, що були такі ящери з пір’ям, такий собі перехідний етап до птахів, - розпочав він. – Та оце, що є спільне в драконів з різних частин світу, схоже на різних динозаврів, деякі з яких навіть могли літати. Але яким же чином це могло виникнути у легендах та казках, якщо, скажімо, давні китайці та мешканці Європи не спілкувалися одні з одними, а індіанці до відкриття Америки – тим більше?

-Цікаве питання, сер, - посміхнулася екскурсоводка. – Але є ще цікавіше: як же люди могли побачити те, що відобразили у легендах, якщо динозаври вимерли, як вважається, задовго до появи людини? Але це – справи давно минулих днів. Навіть стосовно тих подій, про які я сьогодні вам розповім. Так от, дракони мали у різних країнах та культурах деякі спільні риси, але мали й відмінності. Деякі з них могли літати, деякі – ні. Іноді їх описують як таких, що могли вивергати вогонь та спалювати ним своїх ворогів. Деякі навіть зображуються з трьома головами, наприклад, такий опис розповсюджено у легендах східних слов’ян, - вони виникли там, де розташовується нині серце України та ряд російських провінцій, наприклад, один з головних героїв таких легенд, їх ще називають билинами, родом з Мурома, що нині у Росії, а похований у Києві,  - так от, тамтешній дракон має ім’я Zmiy Gorynych. Але, як і в багатьох інших казках, знаходився герой, який цього дракона вбивав або брав у полон, і такі сюжети в різних народів з’являлися протягом багатьох століть.

-Бачу, ви добре орієнтуєтеся у темі драконів, - з посмішкою сказала літня жінка десь у середині автобуса.  – Та легенд про них.

-Мені належить, - посміхнулася Магда. – Неможливо жити у цьому місті, а тим більше – водити екскурсії, та не розумітися на цьому. А тим більше, якщо ти сама – з родини, яка пов’язана з цими подіями. Хоча тут майже усі старі родини пов’язані. Так чи інакше, це зачепило усіх. Так от, чому місце, куди ми маємо дістатися, є унікальним? Як я вже казала, легенди про драконів притаманні багатьом народам світу. Але лише у нашому місті події, пов’язані із драконом, докладно описані у історичних хроніках, задокументовані у судових архівах. Ми знаємо навіть імена його жертв. Можливо, тому, що сталися вони досить пізно, коли вже багато чого фіксувалося на папері. Взагалы, це були часи вже не драконів, а полювання на відьом. Можливо, це був останній дракон. Та, власне, збереглися руїни замку дракона. Тобто – матеріальні сліди, причому досить вагомі. Туди ми, власне, й їдемо. Коротше кажучи, це – найбільш достовірний, найбільш відомий людям, з усіх драконів. Краще вивчити його можна було б, хіба що, якби знайшли його скелет. Але цього якраз не сталося. Можливо, це відкриття в людства ще попереду, й тоді ми остаточно дізнаємося, ким же були дракони. А поки що маємо послуговуватися документами з архівів, спогадами очевидців та, власне, тим, що побачимо сьогодні.