Перша і остання

Я вийшов на вулицю в холодну ніч. Сів на лавочці і подивився угору на небо, сьогодні я відчував сильний холод на кінчиках пальців. Моє тіло здригається від холодного повітря. Небо чисте без хмар, зоряне, місяць освічував ніби сонце, давив своєю величчю. Можливо, мені просто здається, що холодно, а вдень мені здавалося, що жарко. Направду гарний вечір, чудовий вечір, ох цей вечір. Замітив пані, вона вийшла із тіні і прямувала до мене, маленькими, повільними кроками, як завжди. Як же давно вона спостерігала за мною, зовсім її не втомлює ця робота. Якщо я почну згадувати, то це буде рівно із того дня коли мені було ще 18. Такі були юні роки...

“Ми кричали один на одного, вона не чула мене, хотіла, як у фільмах білий будинок на березі річки, голубі ставні, простору веранду і клумбу із хризантемами. Говорив їй, що зараз мені потрібно працювати, щоб заробити кошти, маю поїхати і це не надто безпечно. Чесно я повернуся, не буду їй зраджувати, але вона має мене дочекатися. Вона доросла і все має розуміти, адже таке життя.

 Хоче їхати зі мною після всього що я говорив, дурна, там де я буду смерть іде окремо від життя, вона буде дивитися на неї. Смерть буде потирати свої кістляві руки, щоб зловити її в обійми. Звісно я буду її оберігати, але для мене важливо, щоб вона була вдома, ціла і не ушкоджена. Щоб не відчувала холоду, голоду, спала спокійно. Якщо я не повернуся її життя має продовжуватися, бути щасливим за нас двох.

Я егоїст, тому попрощався і пішов, чув її плач, вона проклинала мене, голос лапався, можливо вона упала розбиваючи коліна, але не можна розвертатися, тоді я не матиму сміливості піти. Саме тоді у тіні дерев я побачив її- пані. Ця жінка відчувалася раніше ніж її замічаєш, ходила поруч, ховалася в чужих тінях, бо своєї не мала.

Пані йшла обережно за мною, ніби не хотіла злякати, вона ніби говорила, що буде завжди зі мною. Ніби я сам її покликав, а тепер маю змиритися із тим що вона прийшла. Моє серце залишилося на тій вулиці разом із дівчиною, але я не пам’ятаю її ім’я, для мене вона була кохана.

Хочу повернутися в ту мить, щоб не іти від неї, залишитися поруч, але нажаль час іде лише вперед. Інколи, коли ми робимо правильні речі, вони являються правильними лише в той момент.

Тому я продовжив свій шлях із пані, маючи надію повернутися одного дня. Маючи надію виправити свою найбільшу помилку. Ох, ця пані, вона танцювала із моїми побратимами, друзями, оточуючими і кидала погляд ніби я хоче танцювати зі мною, але ще рано.

 Коли я повернувся, то здійснив її мрію, але вона...

Кохана, була із іншим, він став для неї коханим, зайняв моє місце. Тримав її за руку, коли вони сиділи в затишному кафе. Якісь два роки пройшло, так мало часу. Я не писав їй, мав би, але боявся, що вона одного дня не отримає лист і буде плакати. Не міг я знову її засмутити. Тепер я бачу її із іншим, вона щаслива, я також маю бути щасливий. Мій егоїзм, згубив мене, думав маю право вирішувати за неї, але краще б тоді вона пішла зі мною. Моє серце пропускає пару ударів, відчуваю за своє спиною пані, але вона відвертається від мене.

Відчуваю себе ідіотом, пані сміється. Цей сміх він мені ріже душу, розриває її на шматки і я плачу. Останній раз я так плакав, коли пані танцювала із дітьми на полі бою.”

Тепер мені 47, майже 30 років я думаю про дівчину. Вона була моя, але я її втратив коли мені було 20, тоді остаточно розбив собі серце. Вона мабуть коли я йшов також втратила своє, але її врятував інший. Думка про те, що вона жива мене радувала кожен день. Я писав їй листи, які так і не відправив. Повна шафа листів, складених однією рівною стопкою. Я перечитував перші, частіше ніж решту, обдумував, що тоді ще був шанс. Можливо, кохана мене згадала б. Коли я повернувся вона не мала обручки, але хто я такий щоб псувати її життя і повертатися коли захочу. Після всіх моїх слів, соромно було, страшно, але від її втрати було ще гірше.

В моїх листах були для неї вірші, які розкривали все що я думав про неї всі роки, від нашого знайомства, до того дня коли я її побачив, а вона не відчула мого погляду, можливо стерла мене із життя, стерла із пам’яті, егоїстам немає місця у житті прекрасних дам.

Дивлюсь в твої я сірі очі .

В глибини, розуму твої .

Мене поглинули ті ночі,

щ о поруч разом ми були .

Ти ліс, ти море, сонце й

хмари, моє ти серце відібрала ...

Сумую, як тебе немає,

Волосся ніч напоминає.

Тону неначе у пітьмі,

Бери мене в полон, бери .

Думки про тебе й сірі очі,

про чорні волоси твої,

я згадую ім'я дівоче,

Поглинуло мене в любві

Деякі приносять мені сльози і біль утрати, адже я сам творець своєї самотності. Звісно моє життя ніколи повністю не було самотнім, пані завжди дивилася на мене, вона боялася підійти надто рано, ніби саме її перебування коло мене мало бути стимулом, щось змінити. Ніби мав жити кожен день, як останній і зробити все, щоб не шкодувати про те що навіть не спробував, щось змінити. Мабуть вона права була, жінки завжди праві. А ця жінка, як поштовх, але я його пропустив, навіть не слухав. Вона бачить наші душі, а ми не бачимо її, ми маємо шанс, але потрібно зробити перший крок раніше неї. Треба діяти, адже якщо довго дивитися на кохану то можна побачити, як вона іде під вівтар із іншим, але я втратив всі шанси, того дня коли пішов і не озирнувся. А може вона чекала мене того дня, наступного, можливо із тиждень чи місяць. А можливо, маю надію і досі очікує, що я стану на порозі її дверей.

І інший тебе обнімає, про мене всі забувають.

Тому тихенько в імлі, лиш голос твій в голові.

Кохана, тебе називає, ім’я твоє я забуваю,

Для мене ти була одна

Чарівна мить, золота.

Надію дала ти мені,

На тихі ночі твої, на вічну любов і кохання.

На дочку й на сина бажання.

На тупіт маленьких тих ніжок, тому я боровсь за життя.