ПАН

Сонце майже сховалося за обрій. По стіні повзла тінь сусіднього будинку, що собою все більше затуляв останні вечірні промені. У просторій вітальні невеличкого двоповерхового маєтку вишикувалися в рядок три стомлені постаті. Не ворушачись, наче античні статуї, вони дивилися вперед, туди, де стояв Страто́н.

- В останнє питаю: хто з'їв яблуко?

Він знову суворо зиркнув на кожного з людей, що стовбичили навпроти. Ті лише з подивом дивилися у відповідь.

- Мовчите... Де мешкаєте, там самі ж і серете.

Тримаючи в руці невелику палицю, він ефектно крокував з одного боку кімнати в інший, іноді стукаючи дрючком долоню.

- Відповідайте вже! Скоро прийде хазяїн, а я не хочу перед ним виправдовуватися.

Ніхто не спромігся порушити здивовано напружену тишу. Всі утрьох мовчазно спостерігали за своїм катом, а той продовжував поки що не дуже болісні, але такі принизливі тортури.

- Стратоне, може його й не їв ніхто, - відгукнувся той, що стояв праворуч. Підстаркуватий чоловік нервово смикав себе за розкудланий старенький хітон. - Мені здається, що воно кудись впало. Годі вже нас мордувати...

- Відколи це рабам думати дозволено? Іріне́ю, єдине, що мене стримує від твого покарання, так це те, що потім комусь прийдеться за тебе доглядати господарство. А цей,- катова палиця піднялася в напрямку молодого худорлявого парубка, що стояв з іншого боку, - крім своєї сопілки та дурних казочок, вміє хіба що... Та нічого він не вміє.

Стратон підійшов до хлопця і, наче від безсилля та неспроможності сказати щось розумне, щосили жбурнув того дрючком в живіт. Підступність несподіваної агресії змусила молодика схилитися. Він почав жадібно ковтати повітря, як та риба, що лежить на березі біля рибалки, сподіваючись на щасливе спасіння. Через кілька секунд його наздогнав задушливий кашель і хлопчина став на коліна. Третя постать повернулася в бік парубка і схилилася над хлопцем, поклавши руку йому на плече:

- Егіпа́не, ти як, нормально?

Дочекавшись, доки дихання хлопця відновиться, жінка здійнялася до гори.

- Стратоне, що ти робиш? Нащо ці знущання?

- Тебе взагалі ніхто не питав. Кухарка має куховарити.

- Ну то може й ти будеш захищати, а не принижувати?

Вона жорстко поглянула на чоловіка, що знову ходив перед ними зі своїм дрючком.

- Кого захищати? Рабів?

Останнє слово промовилося максимально зверхньо.

- А ти хіба не раб? Щось не пригадаю, коли тобі подарували волю.

Вираз обличчя Стратона перетворився на гримасу жаху, що змішалася з почуттям ненависті. Він підняв свою зброю та навів її на жінку:

- Ніколи не смій мене порівнювати з вами. Я знаходжуся на іншому щаблі.

Охоронець суворо подивився на Амалфе́ю та почав наближатися. Жінка трохи зніяковіла, але намагалася триматися. В цей час на підлозі захрипів Егіпан. Всі, навіть Стратон, повернулися в його бік, а той дивився кудись вперед. Вказівний палець правої руки показував на хазяйські меблі.

- Он... - ледь чутно промовив хлопець.

- Що ти там шепочеш?

Здавалося, кат розлютився ще більше.

- Там. За глеком... Ось твоє яблуко.

Стратон підійшов до місця, на яке вказував хлопець. За столом, між великим глиняним глечиком та стіною, спочивав такий розшукуваний фрукт.

- Ось воно... - пробурмотів охоронець. - Нарешті все повернеться на свої місця.

Він обережно підійняв невеличку червону кульку, оглянув її з усіх боків, а потім обтер своєю одежею.

- Дякувати Афіні, воно не забилося.

Наче немовля, він лагідно, з батьківською турботою, поклав яблуко до столу, де вже стояла посудина з виноградом.

- Так, фрукти є... І ви, нікчеми, завтра зранку приведіть себе до ладу: господар буде приймати гостей. Йому не має бути соромно за своїх рабів.

Всі троє знову стояли перед охоронцем. Егіпан вже підвівся і майже оговтався.

- Ну розходьтеся вже, чи мені кожному особисто побажати добраніч?!

Прислуга почала повільно просуватися до дверей, залишаючи Стратона наодинці зі святковим натюрмортом. Не можна сказати, що це був якийсь незвичний вечір: кожний з трійці багато разів за життя переживав схожі прикрощі, завдяки яким добре знав, чим пахне гарний прочухан. Вийшовши з вітальні, люди розійшлися по своїх кутках сіней, де сховалися їх маленькі темні комори.

- Ех, як же все болить... - Іріней увійшов в понуре помешкання, що слугувало прихистком йому та Егіпану. Хлопець, зігнувшись, просковзнув в темряву крізь двері вслід за старим господарником. - То що, будемо вже спати?

Молодик сів на лаву, яка слугувала одночасно і ліжком, та почав знімати взуття. За кілька рухів сандалі опинилися під ложем:

- Так. Пропоную спочивати. Завтра має бути важкий день.

- Хазяїн буде приймати гостей. Для нас це майже як іспит...

Іріней теж опустився на своє ліжко. Нарешті він міг відпочити. Очі дивилися кудись вперед, хоча попереду не було нічого, крім пітьми -  навіть вікна в коморі вважалися привілеєм.

- Знов будуть ці оглядини... - молодий хлопець зітхнув та повернувся до стіни.

- Ну то й що. Господарі люблять хизуватися своєю власністю.

- Хіба життя - то власність?

Егіпан вже добре вмостився на своїй лаві і не мав на меті продовжувати цю бесіду.

- Ми всі - власність наших господарів, - старий все не вгамовувався. - Наш хазяїн мені колись казав, що це написано на якомусь папері, який знають всі громадяни Афін.