Пам'ятатиму

Війна – це «трохи» необачна дама.

І скільки всього пережити слід,

І скільки сліз проллють дружина й мама,

І скільки перерветься смертю літ

Р. Неровня «Чорні тіні»

Прощання — це складне випробування у житті кожної людини. Не так важливо, чи ми проводжаємо рідних у довгоочікувану подорож, чи стоїмо у обіймах людини, ще не знаючи, коли буде наступна можливість зустрітися. Та найстрашніше прощання — це те, після якого вже ніхто не повертається…

Смерть — це безмовний крик болю, що розриває тобі груди, це тиша, яка приходить після всіх слів. Кожного дня Україна прощається зі своїм цвітом нації: від найменших, які ще не побачили цей хоч і жорстокий, але кольоровий світ, для яких все життя ще мало бути попереду, до найстарших, які хотіли радіти тому, як ростуть їхні діти, внуки, кохати та бути коханими. Та клята росія забрала їхнє «завтра», залишивши нас із болем, який не вщухає, з могилами, які множаться, і з молитвами, які не встигають охолонути.

Чи могла я колись подумати, що у такому юному віці замість вечірок із друзями до самого ранку, святкувань найбільш очікуваних свят у році буду стояти на колінах перед трунами Героїв України, кидати жменю землі та втрачати свідомість лише від однієї думки, що їх більше ніколи не буде поряд? Чи можу я передати словами зараз усі ті почуття, весь той біль, усю ту ненависть, які я відчувала у момент поховання найрідніших? Заплющуючи очі, усе ще бачу той момент, як страшний сон, коли мати стоїть над труною та тримає рідного сина за уже холодну руку, а діти, плачучи, обіймають фото батька…

У момент прощання ти усвідомлюєш, що вже не почуєш їхній тихий голос під час розмов чи гучний сміх під час жартів, не подивишся у очі, які були наповнені любовʼю та вірою у краще життя, не отримаєш тих найтепліших обіймів, поцілунків та порад, які завжди були такими слушними та потрібними.

«Пам’ятатиму!» – це та остання фраза, після якої вже більше нічого не існує. Це крик душі, який вилазить назовні і охоплює гірким смаком усіх навколо.

Синьооківка — це зовсім не велике, проте дуже мальовниче село на Черкащині, що запамʼятовується насамперед красою річки Кропивки. Там, ідучи вулицею, тобі посміхаються, огортають добром та радістю. Та нині мій рідний куточок накрили чорні крила жорстокої смерті, забираючи життя тих, хто стояв до останнього у бою проти російської армії, — Героїв України…

Синільник Віталій, Синьоок Андрій, Редька Іван — імена, за якими стоять зруйновані долі й розбиті серця. Це син, онук, батько, дідусь та все життя… У кожного з них своя історія, якій судилося продовжуватися у вільній та мирній Україні, а не обриватися у холодній землі!

Синільник Віталій — найкращий батько для своєї донечки, яка майже не бачила красивий образ свого татка. Різким ударом у серце Віталія стало те, що лише за декілька днів до власної смерті, він поховав свого брата Синільника Сергія, який також віддав своє життя за Україну… Зі слізьми на очах про Віталія згадує односельчанка Марія Синільник: «Він був людиною з добрим серцем, на нього можна було завжди розраховувати. Памʼятаю, що коли у нього народилась донька, то він відразу приїхав до дружини, аби побачити свою маленьку зіроньку. Лікарі не хотіли впускати його у палату, але він промовив: «Впустіть, будь ласка, можливо, це перший і останній раз, коли я бачу свою доньку!». На жаль, так і сталося…». Життя Віталія обірвалося під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку 22 серпня 2023 року. Його було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня, на жаль, посмертно…

Синьоок Андрій — це людина, чий образ зі шкільних років залишився в пам’яті як приклад світла та радості. Розпочав Андрій свій шлях у поліцейському секторі реагування патрульної поліції, але після початку повномасштабного вторгнення став до лав стрілецького батальйону. Він був добрим сином, щирим другом, люблячим чоловіком і батьком. Для односельчан він назавжди залишився частиною спільної пам’яті. Його знайомий військовослужбовець «ЛУКАС» говорить про нього як про людину з великої літери: «Пам’ятаю його лише з найкращої сторони. Він пішов воювати, знаючи, що у нього маленька дитина. Неймовірна повага йому за це! Досі у памʼяті та наша остання зустріч, коли ми і не знали про те, що вона остання. Я саме прийшов у відпустку, приїхав до рідного села, його також відпустили на декілька днів до родини після бойового завдання. Зустрілися з ним, як у підлітковому віці, на лавці під місцевим магазином, аби поговорити про життя, плани. Домовилися тоді з ним зустрітися ще разок взимку, але не вийшло. Як почув ту страшну новину, то все оніміло всередині. Знав відразу, що буду їхати до нього на похорон, хоч і сам знаходився на службі тоді. На щастя, моє керівництво пішло мені назустріч та відпустило мене на декілька днів. Добирався попутними авто, витратив чимало коштів на те, щоб попрощатися з другом, віддати йому шану та славу. Провести у останню путь Андрія прийшло тоді багато односельчан, друзів, побратимів, колег із поліції. А я відразу ж після похорону повернувся до виконання своїх бойових завдань. Уже пройшло стільки часу, та все ще мороз огортає моє тіло від наших з Андрієм спільних спогадів». 

Редька Іван — добре серце цієї людини я відчувала за кілометри, а його посмішка не залишала жодного шансу, аби бути без настрою. Синьооківка стала для нього другим домом, оскільки сам Іван Валерійович родом із незламного Донецька. До війни працював головним агрономом у групі компаній, до складу якого входило сусіднє село Крупське. Про Героя з особливим теплом згадує колега Микола Чорнявський: «Я мав можливість працювати з Іваном. Ви б лише знали, якою розумною людиною він був. Добре розумівся у тій сфері, де працював: міг вирішити будь-яке складне завдання на раз-два. Досі не можу усвідомити, що цієї людини більше немає серед нас…». Про Івана Валерійовича з гордістю згадує також староста села Синьооківка — Синільник Григорій: «У березні 2022 року одним із перших мобілізувався до лав Збройних сил України, хоч і мав бронювання. Надійна опора родини, приклад для наслідування багатьом».