Глава 16

Наші дні

– Я переміг! – Паша приїжджає до мене й хмуриться на мить, коли бачить спину Кая, що швидко віддаляється. Глушить мотор та впирається ногами в асфальт й розглядає моє обличчя. Не знаю, що бачить там, але це явно йому не подобається.

Мені самій це не подобається.

Я розгублена і не знаю, що думати. Злість з образою все ще у серці, але дотик Кая, він був не просто так…. Що, як раптом, він був тому, що Маркел щось згадав? Або його тіло пам'ятає рухи, і просто інстинктивно завів пасмо за вухо?

– Вітаю, – бурчу й сідаю на мотоцикл, бажаючи одного, поїхати звідси якомога швидше.

Паша здивовано розглядає мої швидкі рухи, те, як заводжу залізного коня, й тисну на газ та зриваюсь з місця. Швидше інстинктивно чую як кличе мене, але не зупиняюсь, тільки мчу вперед, у місто, бажаючи загубитись серед багатоповерхівок, торгових центрів бачачи тільки білу смугу на дорозі, що є моїм життям.

Сіре весняне небо затягують темні хмари викликаючи бажання почати впадати у депресію, тим паче маю повне право.

Виїжджаю на трасу з аеропорту та мчу вперед. В голові порожньо. Швидкість дозволяє звільнити мозок від важких думок. Поглядом уважно вихоплюю вивіски магазинів, новобудови, людей, і мам з візочками… Дивно розглядати їх й думати, що якщо я залишу дитину, то буду так само гуляти з візком, поправляти шапочку, підбивати ковдру, а мої очі так само будуть світитись щастям, адже стану мамою.

Але якщо не залишу...то нічого цього не буде.

Гроші Кая, які дав на аборт лежать вдома, під ліжком, але морально висять наді мною як дамоклів меч. Вони неначе нагадують, що я все ще не прийняла рішення, все ще у пошуках того шляху, яким піду у майбутнє.

Несподівано помаранчевий мотоцикл перехоплює мене, поки стою на червоне світло перед світлофором. З гуркотом зупиняється поруч. Паша знімає шолом й кидає швидкий погляд на червоне світло, а потім і на мене.

– Не тікай!

Мовчу. Відводжу погляд і дивлюсь на дорогу, готова зірватись з місця, як тільки світло зміниться з червоного на зелене.

– Міка! – Вигукує.

Ігнорую.

– Міка, що зробив Маркел?!

– Нічого, – все-таки відповідаю. – Паш, залиш мене, мені потрібно побути наодинці з собою.

Хмуриться. Піджимає уста, але киває. Вирішує дати мені простір, повітря.

– Дякую, – шепочу й тисну на газ, коли світло стає зеленим.

Моя ямаха зривається з місця і мчить вперед залишаючи Пашу позаду, вітром розганяючи все погане. Починається дощ. Великі краплі весняної негоди капають на скло шолома й стікають вниз. Пришвидшуюсь й оминувши кілька автомобілів добираюсь до моста, де ми з Каєм не раз стояли разом. Сама не розумію чого мене туди понесло під час дощу, який з кожною хвилиною посилюється.

Небо над головою стає в тисячу разів темнішим, сирість пробирає до кісток, але я зупиняю мотоцикл й підходжу до паркану. Спираюсь на поручні й дивлюсь на воду. Великі краплі падають у воду залишаючи круглі сліди на ній, а потім зникають. Вивіски торгових центрів поруч вже відбиваються у воді розфарбовуючи її у різні кольори.

А потім відчуваю, як зрадницькі сльози течуть обличчям. Ну коли ж я відпущу його? Коли зрозумію, що між нами все скінчено і більше нічого не буде? Чи прийде усвідомлення цієї правди? Адже скільки б не говорила собі, що все змінилось і більше не буде, як колись, серце все ще сподівається, вірить….

Даремно?

Даремно!

Але хіба серце може інакше? Хіба воно не створене, щоб хвилюватись, сподіватись, вірити, тоді, коли не віриш ти? Хіба воно не той наш друг, який мусить підтримувати, коли ти фізично помираєш від морального болю?

Ще кілька хвилин стою й розглядаю воду, а потім сідаю на ямаху й повертаюсь додому.
Прийшов час прийняти рішення щодо дитини….
 

Кай

Чому я підійшов до неї? Навіщо? З якою метою? Зухвало розмовляв, адже в душі живе дивна суміш роздратування й образи, а потім не зміг стриматись й завів волосся за вухо. Хотів перевірити чи відчую те саме, що й вві сні. Хотів зрозуміти чи вона і дівчина зі снів – одна й та сама. Тому що фотодоказ, слова Макса про те, що насправді Марія мене обдурила, разом з мамою, і я зустрічався з Мікою, хоч і правдиві, але не викликають у мені емоцій.

Але коли торкнувся її волосся, цієї знайомої незнайомки…

Коли відчув їх м'якість…

Коли побачив її зелені очі, що дивились так, наче я щонайменше її сенс життя…
Коли відчув дивний укол у серці, власному серці, стало страшно. Я відправив її на аборт. Дав на це грошей. Я не пам'ятаю її й досі не можу сказати чи вона і дівчина зі снів – одна й та сама. Я хамив їй, відштовхнув, в той час, коли вона чатувала мене під будинком, приходила у лікарню й отримала прочуханки від матері.

Фото…

Фото все ще у мене. Лежить у бардачку автомобіля. Сам не знаю навіщо його бережу. Воно ж нічого не означає для мене. Я дивився на нього, довго розглядав наші щасливі усмішки й нічого не відчував, просто порожнина.

Але її слова про вагітність… аромат тіла, теплий погляд на мене сьогодні на злітній смузі аеропорту – все це змушує мене почуватись якось неправильно. Наче я не на своєму місці. Наче загубився і тепер намагаюсь віднайти шлях з якого зійшов.

Маю підозру, що саме через Пашу Ільчука, того хто збив мене, підрізав і відправив у реанімацію, я не можу знайти свою дорогу.

До речі про нього…

Спочатку Міка їде, а він за нею, але через пів години приїжджає, сплигує з мотоцикла залишивши його поруч з конем Макса, й стискаючи кулаки йде до мене. Вираз обличчя жорстокий, злий. Натягую байдужу маску й з кривуватою посмішкою чекаю спершись на капот свого автомобіля. Марія стоїть поруч й щось щебече, але я її не слухаю, й чесно кажучи навіть не хочу слухати.

– Маркел! – Гиркає Ільчук й зупиняється навпроти. Пронизує злісним поглядом. – Скажи, якого біса ти підійшов до неї?