Глава 15

Наші дні

День проходить наче у тумані. Я не йду на пари. Просто повернувшись у квартиру зачиняюсь у кімнаті й тихенько плачу. Не думала, що колись відчуватиму такий моральний біль. Він значно гірший за фізичний, адже його ти можеш зменшити, або взагалі позбутись. Варто тільки випити знеболювальне. А от моральний...він не лікується. Нічим.

Пізно ввечері, після вечері, я тихенько виходжу з кімнати й слухаю розмову тата і мами на кухні, наче мені все ще вісім, і я маленька.

– Толику, і що будемо робити? – питає мама.

– А що тут робити? Їй не сімнадцять, а вже двадцять два, я чесно кажучи проти аборту. Сама знаєш випадки, коли після цього люди не можуть мати дітей. А наша дівчинка вже доросла. Нічого, допоможемо, якщо все-таки вирішить народжувати. Ми з тобою ще молоді, зарплати ніби непогані, вистачить і на неї, і на онука чи онучку.

– Думаєш все-таки залишить дитинку?

– Вона так його кохала, Валюш, гадаю залишить.

– Ох, молодість.

– Ми лізти не будемо. – Зітхає тато. – Міка не маленька. Нехай прийме рішення. А ми його підтримаємо.

– Так, – погоджується мама.

– А поки чекаємо. Все ще може змінитись. Я сьогодні Пашу зустрів, він сказав, що якщо я не проти хотів би одружитись з нашою донечкою А я й не проти, Валюш. Він її з дитинства знає. Любить її. Що ще потрібно?

– Наша Міка проти буде, Толику. Ти ж знаєш, вона відноситься до нього як до друга, тим паче, що він винний в аварії, якби це не виглядало.

– Знаю, – протягує тато, – тільки я б на її місці погодився. Далі розбереться собі.

Відходжу від кухні та зникаю у кімнаті.

Паша хоче одружитись? Тобто всі його слова, все це дійсно серйозно? Невже він готовий до такого кроку? Це ж...все не жарти, а реальне життя.

Дивно це чути й знати. Дивно, тому що насправді я сама не знаю, що вирішу…

*****
Сьогоднішній вихідний вирішую провести на злітній смузі аеропорту. Хочу виплеснути емоції, котрі вирують у мені з вчорашнього дня. Розмова з Каєм зробила все тільки гірше. Його байдужість, його слова про аборт...вони були жахливими й боляче ранили змучене серце.

Виводжу мотоцикл з гаража. Тато стоїть поруч зі своїм легковим авто й хитає головою, наче засуджує поїздки на залізному коні, але як не дивно нічого не каже.
Заводжу мотор й зриваюсь з місця залишаючи дім за спиною. Вітер б'є у шолом, гуркіт мотору глушить решту звуків навколо і стає трішки легше. Наче я відпускаю біль у політ, наче серце знову починає ганяти кров судинами.

Коли приїжджаю в аеропорт, то одразу помічаю Пашу, який сидить на помаранчевому мотоциклі. Поруч з ним стоїть Макс, а неподалік його мотоцикл. Вони про щось розмовляють і постійно кидають погляди в бік.

Під'їжджаю до них й знімаю шолом.

– Привіт, – вітаюсь.

– Міка, привіт, – Макс усміхається, а Паша дивиться якось напружено. – Як ти? В університеті не встигаю навіть з тобою перекинутись декількома словами.

– Нормально, – натягую на уста усмішку. Макс знає, що брешу, Паша знає, і я, але всі ми дозволяємо собі цю брехню. – А ти?

– А я, – знову кидає роздратований погляд у бік, – обурююсь.

– Чому?

Паша дивиться на Макса розсерджено, але той не помічає.

– Ти ж тільки глянь! Гидко дивитись! Я казав йому, розповідав про тебе… але…

Слідкую за поглядом Макса і бачу...Кая. Стоїть спершись на капот джипа, обіймає Маріє за талію і сміється. Сміється!! Як давно я не чула його сміху. Паша щось говорить, та я не чую слів. Наче враз всі звуки навколо стали для мене недосяжними. Все ще можу – просто дивитись на Кая Маркела й хапати його усмішку, розглядати знайомі ямочки на щоках, і….помирати знову, від болю, розпачу, ненависті до Марії...і певно вже до нього.

Не знаю, може це якась нова стадія у наших з ним стосунках, точніше у їх відсутності, але відчуваю, що дійсно ненавиджу його. Просто за те, що не пам'ятає, хоч знає про мене. За те, що відправляє на аборт! За те, що кулон віддав!

– ...Міка...– голоси Макса і Паші вривають у мою реальність. – Ти чого приїхала?

– А? – переводжу розгублений погляд на них.

– Питаю, чого приїхала? – Каже Паша.

– Покататись.

– Ти зараз не жартуєш, так? – Шоковано фиркає Макс. – Ти ж вагітна!

– Я знаю…

– І поїхала на перегони?

– Ні. Я не буду брати участь. Я просто...приїхала. Сама не знаю навіщо.

Знову дивлюсь на щасливого Кая. Душа від гніву на нього кричить, стогне, проклинає весь світ. А потім Кай піднімає очі й дивиться на мене. Я навіть звідси знаю, якого зараз відтінку його сірі очі. Вони темніші за дощове небо, вони нагадують темні грозові хмари, що готові освітити блискавками світ. Маркел роздратовано дивиться на Пашу і Макса, а потім знову на мене. Марія весь цей час не помічає мене, тож продовжує притискатись до Кая як може й лапати всюди.

Спостерігаю за цим із ненавистю.

– Я буду, – каже Паша вириваючи від споглядання на Кая. – Потрібно заробити на візок, правда? – Підморгує й перекидає ногу та заводить мотор. Здивовано дивлюсь на нього не розуміючи на що це він так тонко натякає. Але судячи з погляду Макса, Паша заслуговує цим всі повагу. Типу “дивіться, я такий благородний, Міка вагітна, Міку кинули, а я зароблю їй на візок дитині, адже я винний перед нею, я її друг…”.

Чомусь гидко якось стає…

Дивлюсь за тим, як і Макс плигає на мотоцикл й стартує, здійнявши дим з-під коліс. Він рівняється з Пашею. Вони чекають команди дівчини й стартують разом. Розглядаю їх спини, і знаєте, зовсім не жалкую, що сама не беру участі. Тепер ці перегони втратили для мене сенс, цікавість. Раніше я ділила їх з коханим, тепер же це дійсно небезпечно для дитини, і банально відвертає від цього.

Очі самі знову повертаються до Кая і його авто, але його там немає, лише нахмурена Маша, що вбиває мене поглядом. Удаю, що не помічаю її й відвертаюсь.