Глава 14

Наші дні

Коли Паша йде заварюю собі чай і довго стою перед вікном, розглядаючи, як хитають крони дерев під весняним вітром. Сама того не бажаючи, розглядаю сірий небосхил з червоними мазками пензля на горизонті, згадую Кая. Сірі очі, червоний мотоцикл. Ці кольори для мене уособлення Маркела, як би я не хотіла позбутись від цього. Залежність, закоханість, котра тепер не несе нічого, крім болю… Не знаю чи вдасться мені колись звільнитись. Чи зможу стати вільною?... Відпустити?... Позбутися цієї залежності, ім'я якої Кай Маркел? Та, кажуть, час лікує все. Можливо, згодом стане краще?

Ввечері, коли мама і тато обговорили зі мною вагітність й сказали вирішувати самій, адже підтримають будь-яке рішення, телефонує Маша.

– Так?

– Привіт, Міко. – Доволі неприємним голосом каже.

– Привіт. – Спокійно відповідаю та сідаю на ліжко у кімнаті.

– Я дзвоню, щоб сказати тобі дещо важливе. Як ти вже встигла помітити, хто ж знав, що ти у нас хвора фанатка Кая, він мій. Ми разом. Зустрічаємось! Його мати більше, ніж просто задоволена мною. Він сам дарує мені подарунки, пестощі, кохання. Я живу з ним. До чого веду, хочеш запитати? – Фиркає, поки мовчки слухаю. – До того, що я більше не хочу бачити тебе, твій металолом під нашим з Каєм будинком! Ти зрозуміла? Інакше напишу скаргу у поліцію, що нас переслідує маніячка! Ясно?! – Сичить гірше за змію.

– Тобі не соромно? – Вдається тримати тон рівним, хоч з кожним словом подруги у душі почав підійматися буревій. Хочеться одного, схопити Марію і добряче надавати їй тумаків.

– Соромно? – Дивується.

– Так, ти обманом вкрала мого хлопця. Мало того, ти завжди поводилась так, наче моя подруга. Хіба подруги так роблять?

– Пфф, Міка. Господи, ти у якому світі живеш? Мені двадцять два, як і тобі, мати всі вуха з'їла, адже потрібно виходити заміж. А Кай — ідеальний варіант. Американець. Багатий. Гарний. Сексуальний. Одним словом при ньому всі якості. Тож не дивуйся, подруго! Я просто взяла те, що мені потрібно. Та й не пам'ятає він тебе!

– Ясно. Знаєш, тоді щастя вам, всіх благ, – уїдливо кажу й кладу слухавку. Не можу більше слухати Машу. Боляче. А ще злість розпирає. На неї. На життя. На Пашу. І навіть на Кая.

Він мене не пам'ятає. Як можна взагалі забути людину, яку кохав? Отже, насправді, не кохав? Обдурював? Тому що я не можу зрозуміти причину. Я її шукаю, але ніяк не знаходжу.
Правда в тому, що я готова виправдати Кая. Готова прийняти у своє життя, адже моя душа все ще розкрита на зустріч нашому кохання, ось тільки він зовсім не бажає цього. Нове життя. Нова дівчина. Відмова від мотоцикла, що дивно, адже він був закоханий у швидкість та ризик. І повне ігнорування мене.

Ввечері лунає телефонний дзвінок… від Кая. Від страху та несподіванки не відразу беру слухавку, тому що просто банально страшно. В животі всі нутрощі перевертаються, зав'язуються у вузол, серце калатає так, наче намагається розірвати грудну клітку.

– Алло? – Обережно питаю, якщо чесно, більше очікуючи почути голос Маші, а не Маркела.

– Міка? – Важко зрозуміти його інтонацію.

– Так…

– Слухай, я б хотів зустрітись, поговорити, з приводу твоєї ситуації. Якщо ти не проти, звісно?
На мить втрачаю дар мови й не знаю, що відповісти. Чи проти я? Господи, звісно ні!

– Гаразд, – вдається втримати голос рівним. – Коли та де?

– Гадаю в університеті говорити буде незручно. Скажи свою адресу, я завтра приїду.

– Вулиця Бандери, 8.

– Тоді завтра о восьмій ранку, домовились?

– Так, до зустрічі, Кай.

Але він вже поклав слухавку.

Наступний ранок починається рано і з хвилювання. Важко стримати власний мандраж, що пробирає тіло, сиротами виходить по шкірі через хвилювання. Нервую гірше, ніж колись у житті. У голові програю тисячі варіантів нашої розмови. Уявляю, як каже, що згадав мене, а потім цілує. І ми, як у романтичних фільмах, йдемо, взявшись за руки на фоні заходу сонця.

Коли на годиннику восьма, і з вікна спостерігаю за джипом Кая, що зупинився під під'їздом, виходжу з квартири. Навмисно йду пішки. Не для того, щоб змусити його чекати, а для того, щоб вгамувати власний страх, який навіть подих не дає зробити.

Як тільки виходжу з дверей, Кай відчиняє дверцята авто.

– Сідай, – каже розглядаючи мене сірими очима, за поглядом яких я так сумую.

Киваю, та обійшовши машину, сідаю на переднє сидіння.

– І так, – відразу починає, – я бачив фото.– Повертаю голову та дивлюсь на нього здивовано.– Наше фото, – додає, – яке ти загубила під моїм будинком. Ти знаєш, до речі, що переслідування карається законом? – Його голос такий чужий, холодний, сухий, незнайомий мені.

– Я не переслідувала тебе. – Стискаю руки в кулаки й намагаюся триматись гідно.

– А як назвати твої постійні погляди в університеті, постійне чатування вранці, і нашу розмову?

– Я намагалась донести тобі, що перед аварією ми були близькі… і це має наслідки.

– Наслідки… – протягує крижаним тоном. Дивуюсь йому. Не розумію. Чому така реакція? І як у доброго та милого Кая, вона взагалі може бути такою? – Після коми я тебе не пам'ятаю, тут моєї провини немає. Пам'ятаю лише твого найкращого друга, наскільки мені сказав Макс. До речі, саме він і підтвердив факт наших стосунків. І про кулон сказав, – торкається крил янгола на шиї, – та й фото, де ми разом… Коротко кажучи, я тобі вірю, Міка. – Так вимовляє моє ім'я, що все всередині покривається кригою. – Ось тільки це нічого не змінює. Навіть, наголошую, якщо між нами щось і справді було. Я не впевнений, що готовий стати батьком. Та й що ми можемо дати цьому малюкові? Ми обоє студенти. Сидіти в батьків на шиї? Можливо, ти й звикла так робити, але я не збираюся вішати на батьків ще й незнайомку з дитиною. Тож, думаю, краще зробити аборт.

– Тобто? – ошелешено питаю, не вірячи власним вухам. Це сказав Кай? Мій Кай? Той, кого обожнювала? Той, кого вважала справжнім чоловіком?