Глава 13

Наші дні
Кай

Дивно було бачити цю незнайомку з університету кожного дня. Дивно спостерігати за її поглядами, реакцією. Але найдивнішим було те, що як тільки бачив її складалось враження, що ми дійсно знайомі. І наче в підтвердження цьому кожної ночі мені снилися сни. Я ніколи не бачив обличчя дівчини у них, але завжди кадри були однаковими. Ось я заправляю пасмо її світлого волосся за вухо. Ось я бачу на її шиї такий же кулон з крилами, як у мене. Торкаюсь устами її губ у легкому поцілунку.
Не бачу її обличчя, але завжди пам'ятаю емоції, що вирують у мені. Це дике, шалене кохання. Наче заради неї готовий зробити все. Це бажання бути з нею. Дихати нею. Тонути у ній….

Але мама сказала, що моєю дівчиною була Марія, спокійна дівчина з університету з темним волоссям. Тато взагалі на все це змовчав. А от Марія часу не гає і вже фактично поселилась у моїй квартирі. Квартирі, яку мама придбала окремо для мене, щоб я міг скласти своє життя.

Я повірив. А як інакше?

Єдине, що вибиває з ритму нового життя — ця незнайомка, котра кожного ранку чатує на мене під під'їздом і незрозумілі почуття, що спалахують при кожному погляді на неї…
Скидаю їх на новину про вагітність від мене, тому що її зізнання взагалі вибило землю з-під моїх ніг, просто тому, що іншого пояснення немає.

Але коли вона проїжджає на своєму мотоциклі перед моїм авто і порив вітру вириває її фото з рук та кидає до коліс якесь інтуїтивне відчуття наказує вийти та підібрати його. Маша бачить це й починає обурюватись, що запізнимось на пари. Та я не можу не подивитись хто ж зображений на фотографії.
Виходжу, не звертаючи уваги на обурення дівчини та обходжу авто. Прямо під колесом лежить фото. Підіймаю його й здивовано дивлюсь, адже там я і ця дивна Міка з університету. Ми одягнені в спорядження мотоцикліста, сидимо на двох червоних залізних конях. І ми щасливі. Я бачу це у своїх очах. Бачу в її. Вони такі зелені… такі щирі, закохані. На устах грають задоволені усмішки, її волосся тріпає вітер, здається, що прямо зараз фото оживе і я навіть почую шум того дня, що зображений на фото…

Тисячі емоцій проносяться крізь мене. Вони незрозумілі, дивні, різні. Спалахують неоновими фарбами у голові.

Тепер не дивно чому весь цей час як я прокинувся у лікарні мене ваблять мотоцикли… Тепер зрозуміло, що я вже був закоханий у них, а мати просто не сказала...

Міка

Я зачиняю в кімнаті й заливаюсь сльозами, поки батьки на роботі. Не хочу, щоб вони бачили мій відчай, не хочу, щоб хвилювались, досить вагітності.
Гарячі, солоні цівки водоспадом течуть обличчям. Мені так боляче. Настільки, що скавуліти як вовк хочеться. Впасти на підлогу і ридати, захлинатись горем, болем, відчаєм. Тіло ламає з середини від емоційного болю. В голові одна думка: “У нього інша. Він з Марією… Я не потрібна…”
Не знаю, що робити далі. Не знаю яким буде моє життя тепер. Я розбита. Зламана. З дитиною від коханого під серцем. Від коханого якому байдуже на мене…

Проходить кілька годин і лише після цього вдається хоч якось себе заспокоїти. Вмиваюсь, роблю собі чай і встаю у своїй кімнаті перед дзеркалом. Дивлюсь на фігуру й розглядаю ще плаский живіт. Так дивно розуміти, що у мені тепер живе людина. Особливо коли поки не видно нічого. Кладу руки на живіт й заплющую очі. В голові картинками з'являються кадри мого майбутнього: ось я з сином, у нього такі ж сірі очі, як і в Кая, або з донькою, що так схожа рисами обличчя на татка.
Непрохані, нові сльози починають текти з очей. Але я швидко витираю їх.

Стук у двері змушує швидко накинути халат й піти у коридор. Дивлюсь у вічко й бачу там Пашу. Відраховую подумки до п'яти й тільки тоді відчиняю.

– Міка, привіт. – Вітається й ніби намагається не дивитись мені в очі.

– Привіт.

– Чому тебе не було на парах?

Хмурюсь. Сканую друга коротким поглядом.

– Чому тебе це цікавить?

– Тебе не було. Я хвилювався. Раптом щось сталось. З тобою чи...дитиною.

– Ти зараз серйозно? – як не дивно спокійно питаю. Дійсно, після емоційного сплеску, що висмоктав усі сили, я не просто спокійна, навіть апатична.

– Звісно, – нарешті дивиться в мої очі. Карий погляд розгублений, засмучений. – Щоб не сталось ти мій друг, Міка.

– Тоді скажи для чого підрізав Кая? – Роблю крок назад, від Паші, запрошуючи того у квартиру.

– Я не навмисно. Не хотів. Він і моїм другом був.

– Паш...– хитаю головою недовірливо. Він заходить у коридор й знімає взуття.

– Повір мені. Це правда. Якби хотів зашкодити Каю, то точно б не перед тобою...– невесело усміхається.

– Гаразд. Він пам'ятає тебе? Ви говорите? Тому що я не бачила в університеті, щоб ви спілкувались.

– Пам'ятає. Він знає, що я його підрізав. Ми говорили про це. Я просто не впорався з керуванням, Мік. Мені погано стало за кермом і так вийшло…

– Чому ти тільки зараз про це кажеш? Що тобі погано стало, що ти не хотів?...

– А щоб це змінило? Тобі зручно знати, що я винний. І я дійсно зашкодив Каю, сам того не бажаючи.

– Не знаю.

– А я знаю. Ти і так не вірила. Сенс тобі щось доводити?

– Річ не у тому, щоб щось доводити, але якщо ти зараз не брешеш, якщо тобі дійсно стало погано…

– То що? – Нависає наді мною й уважно дивиться в очі, ніби хоче прочитати у них відповіді на всі свої питання. – Це щось змінить? Ти не будеш ображатись?