Глава 12

Наші дні

Він дивиться на мене наче на людину несповна розуму. От тепер в очах відбивається цілий вир емоцій. Я не можу прочитати їх, щоб зрозуміти про що думає, але мені стає страшно. Настільки, що готова прямо зараз зірватись з місця і втекти. Але одночасно у душі жевріє надія, що повірить, згадає, зрозуміє. Здається зараз зітре з обличчя цю відчуженість і почне сміятись. Обійме й торкнувшись устами чола скаже, як сумував.

Тільки не судилось цим боязким мріям стати реальністю.

– Ти жартуєш? – Цідить. – Ти заявляєш, що ми були разом, тільки от дивина, пам'ятаю всіх, крім тебе, і ще й вагітна від мене?!

Роблю крок назад. Розпач пронизує мене, змушує триматись рівно, хоч через це кляте розчарування хочеться впасти на коліна і почати плакати, адже кляті сльози так і рвуться назовні.

– Не жартую, – тихо відповідаю. – Спитай у Макса чи Паші…

– Про твою вагітність? – фиркає з іронією в голосі.

– Про нас… – з мукою протягую. – Господи… невже ти дійсно не пам'ятаєш, як ми познайомились? Ти сам мене знайшов… Ти..

– Досить!– обриває швидко. – Вішай свою ненароджену дитину на когось другого, не на мене. І не раджу тобі вигадувати казки стосовно того, що між нами було. Бо довести мою непричетність до твоєї вагітності дуже легко. Тож не ставай посміховиськом всього університету.

Кай відштовхує мене і йде коридором. Тікає. Спина напружена. Руки стиснуті в кулаки. А я так і стою на місці, дивлячись йому вслід. Не знаю, що робити далі. Він не повірив… Він не повірив навіть у те, що ми були разом. Що ж з ним стало? Чому він став не таким, як колись? Де доброта, розуміння? Де м'яка усмішка, від якої серце пришвидшувало ритм?

І що мені робити далі?

– Це правда? – Голос Паші за моєю спиною звучить приречено, глухо.

Повільно повертаюсь до нього й довгу мить дивлюсь у темні очі, в яких зараз бушує ураган. Він нависає наді мною, майже на голову вищий, і дивиться. Довго, проникливо, шукаючи на моєму обличчі хоч якусь ознаку того, що я збрехала.

– Правда.– Ледь ворушу устами.

– Міка!... – протягує з таким болем, ніби він винний у цьому.

– Не потрібно нотацій, – відрізаю ображено, – і це сталось ще до аварії.

– Як?

– Ти не знаєш, як роблять дітей? – Не можу приховати сарказм у голосі.

– А ти не знає про захист! Що збираєшся робити?

– Народжувати, що ще? Якраз отримаю бакалавра!

Паша хитає головою й розглядає так, ніби я дика тварина у зоопарку. Руки у кишенях, обличчя нахмурене, уста піджаті в незадоволенні, а погляд розсерджений.

– Ти руйнуєш своє життя і не бачиш цього… Для чого народжувати дитину, яка, ти вже це знаєш, буде без тата? Він же відшив тебе! Я чув, Міка…

– Це не твоя справа, – відрізаю, – таким було його рішення, і я не здивована. Кай не пам'ятає хто я для нього. І все це взагалі твоя вина!

– Твоя вагітність не моя вина, – шепоче, – я тут ні до чого.

– А я й не кажу про вагітність! Я кажу про те, що дитина буде без тата!

– Ти готова піти на це? Готова народжувати й знати, що…

– Не кажи, не потрібно. – Складаю руки на грудях. – Якщо сказала йому, отже готова!

– Міка!? – Фиркає. – Жити без грошей, підтримки, ніякого майбутнього… ти цього жадаєш?

– Все, чого я жадаю, щоб ти повернув час назад і виправив все!

Хмуриться. Погляд стає розлюченим. Бачу, хоче сказати багато чого, але не наважується.

– Подумай добре, чи тобі потрібно все це. Подумай чи готова ти продати свій мотоцикл і придбати дитячий візок!

На цих словах теж тікає від мене, як і Кай. Наче йому фізично неприємно стояти поруч зі мною, вагітною від Маркела. Наче я хотіла цього всього.

Морально я зараз знищена. Відчуття, ніби хтось подумав, що я ганчірка й витер брудні ноги в мої почуття. Втер багнюку, щоб знала, що чекає далі.

Рахую подумки до десяти й під хаотичну біганину студентів йду на стоянку університету. Одягаю портфель сумку на спину й сідаю на мотоцикл. На мить кидаю погляд на сіре небо, яке нависає важкими хмарами над головами людей готове ось-ось вилитись на всіх дощем. Відразу згадую про Кая. Таке враження, що небосхил такого відтінку все життя буде асоціюватись тільки з ним, коханням, що стало не моїм.

Коли повертаюсь додому розповідаю мамі про своє фіаско. Вона засмучена, хоч намагається не показувати цього.

– Головне, доню, чи ти готова стати мамою. Зрозумій, я не хочу, щоб ти все життя жалкувала про це. Дитина – велика відповідальність, навіть якщо від коханого. Тим паче, що його не буде поруч.

– Знаю, – зітхаю, – але я не можу…

– Я ні до чого тебе не змушую. Просто подумай, поки є час… гаразд?

– Так.

– А я підготую тата.

– Дякую мам. Без тебе я…

– Моя люба, для того я в тебе і є, чи не так? – Ласкаво усміхається й обіймає.

****
Наступні кілька днів в університеті перетворюються на щось дивне. Кай мене оминає, як може, навіть поглядом не зустрічається, Паша аналогічно. Марія удає, що все добре і, що нормально крутитись навколо двох хлопців, які важливі для мене, з якими мене пов'язує минуле. Спостерігати за тим, як вона на одній перерві регоче разом з Пашею, типу ненароком торкається його рук, обличчя, а на наступній треться біля Кая – огидно. В душі постійно відчуття, що моє життя повільно руйнується, а я дивлюсь на це і нічого не можу зробити, ні виправити ні щось змінити. Але найболючіше дивитись на Кая. Спостерігати, як він удає, що мене не існує, хоч знає тепер точно, ким ми були одне одному і що з цього вийшло.

Ще через кілька днів у мені прокидається маніакальна форма залежності від цього хлопця, адже кожний ранок тепер проводжу під його будинком. Кожний ранок спостерігаю як виходить з під'їзду й сідає в чорне авто та їде в університет. А я за ним.

День за днем.

Ранок за ранком.

Не знаю навіщо роблю це, навіщо знущаюсь сама над собою, наче мені й так мало проблем та болю у житті. Але правда в тому, що я не можу викинути його з голови. Надто сильно він засів там. Надто сильно я скучила за його теплом та ароматом свіжості.

Сьогодні я знову сиджу на мотоциклі під під'їздом й рахую хвилини коли вийде з будинку та сяде в авто. В руках тримаю наше спільне фото. Там ми такі близькі, такі рідні, щасливі. Там я мала все чого хоче людина: коханого, друзів, віру у майбутнє. А тепер не маю нічого…

Сьогодні я хочу знову спробувати поговорити з ним. Показати йому фото. Довести, що ми дійсно були важливі одне одному, а не я вирішила просто знайти тата ненародженій дитині.
Ось Кай виходить з дверей будинку. В джинсах, сорочці у клітинку та стильній куртці. На обличчі блукає усмішка, погляд світиться задоволенням. Підходить до автомобіля й відчиняє дверцята, тримаючи у руках спортивну сумку. Через мить кидає її на заднє сидіння авто.

Милуюсь ним. А як інакше? Кожний рух тіла, кожна усмішка, погляд – все до болю моє, рідне.
Легко перекидаю ногу й встаю на бруківку обома ногами. Між пальцями затиснуте фото. Серце калатає у грудях, неначе птах, спійманий у клітку. Від страху та нервування ноги ледве роблять перші кроки до нього. Один. Другий. Третій.