Глава 11

Наші дні

Ранок починається з важкого тиснення у грудях, ніби хтось могутній тримає серце у руці й стискає його, намагаючись розчавити. Намагаюсь тримати обличчя, щоб воно не видало мене, мій біль, розпач. Не знаю чи вдається, адже в дзеркалі я бачу дівчину з тьмяним поглядом, наче життя тікає крізь її пальці. В якійсь мірі так і є. Життя дійсно тікає.

Підозри, які живуть у мені вже два місяці, сьогодні змушують почати день з тестом на вагітність. Ще коли Кай потрапив в аварію, я не могла зрозуміти де мої “жіночі дні”, але вирішила, що це через нерви. Але зараз подібна реакція організму на стрес не викликає у мене байдужість. Навпаки, у душі з кожною миттю очікування, росте страх. Тому що я не боюсь бути вагітною від Кая, мені двадцять два, а не вісімнадцять, вже не дитина, але я боюсь бути вагітною через те, що він не пам'ятає мене. Для нього мене не існує. Отже, у дитини не буде сіроокого тата… Я буду сама.

Коли проходить потрібний час тест показує дві смужки.

Дві смужки!

Шокована цим тримаю його у руці й з недовірою розглядаю.

Невже я дійсно вагітна? От справді вагітна?

Збожеволіти можна.

З мамою поговорю потім. А зараз…. А що зараз? Поїду до Кая й скажу, що я вагітна від нього? Та його мати випре мене ще до того, як хоч слово вилетить з мого рота.

Марії дзвонити не хочу, рознесе всім університетом. Вона то подруга, але явно не та, котра за тобою і в вогонь і воду.

Паша?

Як я можу йому про це сказати, особливо після того, як підозрюю його у навмисній аварії?

Не знаю, що робити. Варіантів нуль. Рішення немає. Але й аборт зробити не зможу. Тому що не хочу. Тому що надто сильно я кохаю Кая.

Вирішую відправитись на пари. Звичний ритм повинний якось привести думки до ладу. Звісно життя від цього не стане менш хаотичним, але принаймні є шанс, що я зможу знову познайомитись з Каєм, або він згадає мене. Тож викинувши тест у смітник їду на пари.
Університет зустрічає шумом та гамором, тисячами голосів студентів, першокурсниками, котрі бігають між кабінетами, викладачами, що поспішають на пару.

Сьогодні перша пара економіка. І сьогодні я дізнаюсь чи Кай повернувся до навчання, адже саме ця пара проходить разом з його групою.

В аудиторії мене зустрічає Паша. Він не вітається, не реагує, а просто окидає поглядом й відвертається назад до хлопців. Зате Марія підібгає й схопивши за руку тягне за парту.

– Кай тут. – Шепоче. – Я знаю, що не пам'ятає тебе, але він буде з Максом. Можеш підійти до них…

– Маш, – відмахуюсь, я не хочу, щоб мене хтось змушував до нього підходити. Якщо чесно, то взагалі не впевнена, що є бажання бачити того, хто забув про мене. – Я не буду до них підходити. Макс захоче, сам привітається. А Кай… Він мене не знає, тож…

Лунає дзвоник. В аудиторію заходить викладач і пара починається. Я не дивлюсь, чи Кай тут, не намагаюсь спостерігати за Пашою. Всі мої думки, як не стараюсь, зайняті одним – вагітністю.

На перерві між парами Макс з Каєм підходять до мене, коли виходжу у коридор.

– Привіт, Міко. – Вітається. – Кай, це Міка Фаріон. Мій друг.

Сірі очі. Вони дивляться на мене спокійно, врівноважено, з дивними спалахами емоцій в середині.

– Привіт, – нарешті каже й усміхається. – Я тебе пам'ятаю, ти була у палаті, і під лікарнею.

Соромно чомусь стає. Макс тупить погляд в підлогу, а я не можу відвести свій від обличчя Маркела. Біль тягучою силою розповсюджується у мені змушуючи забути, що вмію говорити.

– Так, – тихо відповідаю, – хотіла провідати тебе.

– Дякую.

– Як ти? Тобто...все добре?

– Так, за словами лікарів я швидко встав на ноги.

– Це чудово.

Раптом мій погляд падає на кулон з ланцюжком, що висить на шиї. На мій кулон, який подарував він.

– Гарний кулон, – не знаю навіщо кажу це.

Кай інерційно підіймає руку й торкається крил янгола.

– Дякую, не пам'ятаю звідки він у мене.

– Можливо дівчина подарувала?

Макс в цю мить дивиться на мене так, наче я втратила залишки розуму.

– У мене немає дівчини…

– Я знаю, але в минулому, до аварії…

– Міка! – Зупиняє мене Макс. Хитає головою натякаючи, щоб замовкла.

– А у мене була дівчина? – Спокійно питає й дивиться то на мене, то на друга.

Чомусь від страху розумію, що прийшов час тікати, тож притримуючи руками кілька підручників швидко прощаюсь і тікаю. Намагаюсь стримати власний біль, емоційний вихор, який готовий ось-ось вирватись на волю сльозами.

Стільки всього звалилось на мене і все в один час. Вагітність, розмова з Каєм, якісь косі погляди Паші. А тут він ще й виявляється носить мій кулон… Це так дивно, несподівано, і це дарує маленьку крихту надії. Ну не просто ж так він його одягнув.

Коли добігаю до наступного кабінету з етики та естетики, Паша наздоганяє мене й тягне на сходову клітку.

– Що? – фиркаю.

– Привіт, для початку.

– Паш...– піджимаю губи готова сказати йому все, що зараз вирує у душі.

– Ні, Міка. Хоч би що там було між нами, я все ще твій друг. Тому “не Паш”. Я ж бачу, що ти сьогодні більш нервова, ніж кілька днів тому. Розповідай!

– Ти знущаєшся? – хмурюсь. – Ти думаєш я реально тепер тобі щось розповім?

– Мікаела, перестань так себе поводити, – сичить, – досить образ! Я сказав тобі, що не навмисно створив аварійну ситуацію, я вибачився, твій Кай живий, чого ще ти хочеш?! – Його голос грубий, нахабний. Притискає мене до стіни у коридорі. Студенти, що пробігають повз здивовано дивляться, але не затримують погляд.