Глава 9

Наші дні
2020 р

Ранок після вечора на мосту починаютьчя як завжди, о сьомій. Але сьогодні я не збираюсь їхати на пари. Не в той день, коли серце виплигує з грудей й кричить, щоб мчала у лікарню. До нього…

Знаю, його мати не чекає мене там, але ж чекає він! Впевнена у цьому! Тому що я не можу дочекатись миті, коли побачу його сірі очі, усмішку на обличчі, коли відчую аромат свіжості та дощу. Не можу спокійно навіть збиратись, знаючи, що мене від мого Кая розділяє лише година часу. Тож швидко одягнувшись, навіть не снідаючи, вибігаю у двір, до гаража, беру мотоцикл і їду у лікарню.

Нерви на межі. Руки самі того не бажаючи тремтять. У животі розливається передчуття зустрічі.
Так легко уявити, як він на мене подивиться, коли побачить. Як я кинусь в обійми, відчую гарячі долоні на шкірі, його дихання, аромат… Ще зовсім трішки й ковток свіжого повітря стане моїм. Ще трішки й ми побачимось.

Паркуюсь поруч з лікарнею. У холі натягую халат, бахіли, й мчу на третій поверх. Серце калатає у грудях зі швидкістю потяга. У голові стільки різних емоцій, стільки слів, які хочу сказати. А на устах дурнувата усмішка.

Вбігаю у коридор інтенсивної терапії й на ходу зустрічаю лікаря Кая.

– Іван Васильович...– запехано вигукую, – доброго дня.

– Аа-а-а.. доброго, Міка. Прийшли до Кая Маркела?

– Так. Мені сказали він прокинувся...– закладаю волосся за вухо та намагаюсь вирівняти дихання.

– Так, вчора. Палата вісім. Поспішіть, якщо хочете побачити його, поки мати відійшла.

– Дякую, – щиро кажу. І біжу.

Зовсім не хочу витрачати хоч мить життя без нього.

Заходжу у восьму палату. Світлі стіни, білі меблі, телевізор на стіні, з якого тихо говорить ведучий новин, і Кай на ліжку. Він лежить й мовчки дивиться у вікно, за яким видніються голі дерева. Та як тільки бачить мене здивовано розглядає. Сірі очі зустрічаються з моїми зеленими. Дощове небо й свіжа зелень. На обличчі відбивається здивування й очікування, зате на шиї висить кулон, що він мені подарував влітку, з крилами янгола.

– Привіт… – голос зривається від хвилювання. Роблю крок до нього. Ще один. Але його погляд такий здивований, ошелешений, що зупиняюсь.

– Ми знайомі?.. – Тихо питає.

В мені все обривається. Летить у прірву. Я лечу. Падаю і падаю, швидко, стрімко, з величезної скелі, дна у якої немає, лише порожнина. Біль розливається тілом так швидко, наче кров навмисно проганяє його хутчіш.

Відступаю ще на крок.

Задихаюсь.

Ніби повітря все забрали, вибили з легень.

Ніби отруїли його.

Кілька разів кліпаю очима. Відчуваю, як з очей починають текти сльози. Самі собою. Я їх не просила… не кликала… Просто так боляче, що здається серце розірветься прямо зараз на шматки… на уламки…

– Ей, – дивиться на мене схвильовано. – Тобі погано?

– Я… – немає, що сказати. Слова зникли. Просто зникли. Сірий погляд пронизує дощовими хмарами осені, холодом. Він дійсно не впізнає мене.

Двері у палату відчиняються й заходить Олена Маркел. Цілу довгу мить дивиться на мене, на Кая, й завмирає, боячись зробити хоч рух. А потім у неї наче дихання відкривається.

– Що ти тут робиш? – Сичить. Тихо, з ненавистю.

– Я… – слова губляться у вихорі емоційного болю. Він вітром збиває мене, б'є в спину.

– Геть! – гиркає на мене. – Геть! Щоб я тебе ніколи тут більше не бачила…

– Мам?..– Здивовано тягне Кай.

– Ця дівчина моя колишня працівниця! – каже вона, й схопивши мене за лікоть, витягує у коридор.

Все, що встигаю, це подивитись на Кая. Здається, востаннє…

Виштовхує й дивиться зіщуливши погляд.

– Як ти могла? Вистачило нахабності прийти! Ти взагалі розум втратила від своєї самовпевненості?

– Послухайте…

– Ні, дівчинко! Ні! - виставляє долоню, змушуючи мене замовкнути. - Це ти мене послухай! І до того ж дуже уважно! Він ледве не помер! Я ж просила тебе, коли ви зустрічались, просила, кинути ті мотоцикли! Чим вам автомобілі не подобались?

– Але…

– Ніяких “але”! Я просила тебе? А ти його ще більше затягнула у все це! На перегони їздила! Підтримувала! І ось до чого це все призвело?

– Кай — не маленький хлопчик, щоб слухати когось, – відповідаю, ледь тримаючи себе у руках, щоб самій вже не заліпити ляпаса цій жінці. – Я б нічого не зробила, як і ви не змогли!

– Він так кохав тебе… – хитає головою, примружуючи очі. – Він би послухав! Але ти сама ж не хотіла. Ти ж сама приїхала на цьому гробу на колесах, так? Сама спокушала його, підштовхувала до цієї трагедії. А тепер ще й мала нахабство з'явитися у його палаті?

– Я…

– Не кажи нічого. Останнє попередження! Геть! Щоб я тебе поруч з моїм сином не бачила! Йому потрібно відновлюватись. І чергової трагедії нам не потрібно. Ще раз з'явишся тут, викличу поліцію. І тоді вибачай!

Штовхає в плечі. Мені боляче, але не фізично, а морально. Душа плаче, заливається кривавими сльозами.

Відступаю. Кидаю погляд на відкриті двері палати коханого. І тікаю. Тікаю, відчуваючи, як через сльози не бачу нічого. Взагалі.

Душа наче померла. Просто взяла, і зробивши останній вдих, померла. Серце розірвалось на шматки. І не стільки мене ображають слова Олени Маркел, а скільки погляд Кая. Погляд, в якому більше немає того, що я читала колись. В очах більше не видно тієї ніжності, яка змушувала тонути у його коханні. Не видно сили, з якою він захищав мене, оберігав, кохав…

Більше там немає мене…

Тому що втратив пам'ять.

Забув.

Назавжди.

Цілий день проводжу у сидінні мотоцикла. Пари відійшли на другий план. Дзвінки Макса, Марії, батьків і Паші ігноруються. Взагалі з'явилося бажання викинути клятий телефон, але зупиняє те, що він коштує грошей, які сама ж заробила.

Коли сонце ховається за горизонт, зупиняюсь на “нашому” з Каєм мосту і довгий час дивлюсь на воду. Спостерігаю за тим, як зима вирішила сказати прощавай й з сірих небес, зовсім не таких гарних, як його очі, падає мілкий сніг. Він краплинками тоне у воді. Мілко і дрібко. А я ж ніби заворожена цим видовищем. Навіть вдається викинути всі думки з голови.

Коли після моста приїжджаю у двір й ставлю мотоцикл в гараж, на лавочці під під'їздом сидить компанія. Гучна музика, чоловічий сміх, дзвін пляшок.