Глава 8

7 років тому

– Міка, швидше! – Кричить Пашка й підхопивши скейт мчить вперед постійно озираючись чи встигаю за ним. – Давай!Давай!

Але тікати з будівництва від охоронця по ямах та гіркам з піску важко. Тож я відстаю. А чоловік позаду нас.

– Ану стійте, малолітні гади! Подивись, що надумали! Тут вам не садочок!

– Давай, Мік!

Пашка опиняється поруч, хапає за руку викинувши скейт в бік й тягне за собою. Кілька разів майже не падаю, десь чіпляюсь ногами за цеглу, що валяється прямо на землі, але таки ми вибігаємо за паркан, пролізши у дірку.

– Воля! – Регоче друг. – Міка, ну ти черепаха!

– У мене ноги коротші, – бурчу. – Паш, а де скейт??

– Викинув, не зручно було тягнути тебе і його…

– Ти що? – Дивлюсь на друга шоковано. – Це ж...твій скейт! Твоя мати тебе приб'є, тільки купили!

– Нічого, – ласкаво усміхається та тріпоче моє волосся, – заради порятунку Міки доводиться іноді приносити жертви.

– Скейт не заслуговував такої смерті, – усміхаюсь.

– Не переймайся. Ціле літо попереду. Назбираю на новий.

Примружую погляд.

– Ок. Тільки я допоможу. Добре?

– Як забажаєш. Пішли, поки охоронець не виліз з дірки у паркані.

Спочатку швидко, а потім все повільніше, ми віддаляємось від будівництва. Ми все ще під владою емоцій від нашої пригоди. Нам смішно та весело.

– Більше на будівництво не поліземо, Колька дурний, казав, що там можна вилізти на дах, тільки як, якщо охоронець, як яструб?

– Ну й не підемо, – змахую рукою, – то таке.

Раптом Пашка зупиняється. Хапає мене за руки та дивиться дивно. Дуже дивно.

– Паш? – Хмурюсь, не розуміючи що відбувається.

Але він починає усміхатись. По-доброму, як вміє тільки він. А потім нахиляється до мене й легко цілує у губи. Ошелешена та збентежена подібним спочатку не реагую, та потім відповідаю на поцілунок, не думаючи про наслідки, тішачись, що нарешті ВІН побачив у мені когось більшого, ніж друга дитинства….

– Вибач. – Каже відсторонившись.

Кліпаю очима, й бачу у його очах жаль. він жалкує про це. Не хотів.

– Нічого. – Стримуючи сльози відповідаю. – Всі друзі через це проходять, так?

– Ага. Але ми ж друзі. І все. Найкращі. Між нами не може бути щось інше..

– Ні.

– І добре...– каже він, а моє серце стікає сльозами болю. Тому що я, здається, закохана у Пашу….

Наші дні
Кінець лютого 2020р

– Пам'ятаєш, як я тебе поцілував? Тоді, після будівництва? – Шепоче, переставивши долоні на мої руки та утримуючи біля стіни. Сильно, навіть трохи боляче.

– Паша…

– Пам'ятаєш? – З натиском питає.

– Так! Пам'ятаю!

– Ти ж тоді була закохана у мене? Правда?

– Яке це має значення зараз? – Кидаю роздратовано.

– Велике, Міка. Ти знаєш яке.

– Нічого я не знаю! Перестань! Мені боляче! Пусти! Паша!

Вириваюсь з його рук. Відступаю в інший бік. Хитаю головою, розгнівана поведінкою друга. Розгнівана і розчарована.

Важко видихаю. Потім втягую повітря.

– Ти не хочеш бачити того, що колись не хотів бачити я. – Каже. – Але не будь такою ідіоткою, як і я колись…

– Це все не важливо. – Тихо промовляю. – Тому що зараз, для мене найголовніший – Кай. Тільки він. Один. І все.

– Отже, так?

– Так!

– І ніяких шансів? Ніякого жалю, що твій друг теж опинився у поганій ситуації, сам того не бажаючи? Ніякої віри? У мою чесність…

– Ти надто багато чого наговорив, щоб я вірила у чесність. Ти… Ти йди просто, Паш. Просто йди….

– Гаразд. Я піду. Тільки тому, що ми друзі.

Паша, не дивлячись на мене, збігає сходами вниз. Зате я дивлюсь на його спину, що стрімко зникає між сходами.

“Друзі”.

А чи друзі ще?...

Чи були насправді ними?

Сім років тому я чомусь подумала, що закохана у нього. Сім років тому я сказала йому про це. А він відмовив мені. Сказав, що любить мене, але не кохає. А тепер… ситуація стала зворотною. Паша на моєму місці. Паша закоханий у мене.

Тож…

...чи були ми взагалі колись друзями?

Наступні кілька днів проходять, наче у тумані. Я не чую, що мені говорять. Не слухаю викладачів на парах. Не слухаю Марію. Можна сказати просто ігнорую все навколо. Навіть природу, що вирішує прокидатись.

Снігу, як не було, так і немає. Хоч щось тішить, адже початок березня іноді любить налякати сніговими завірюхами та морозом. Та що там казати, квітень в останні роки теж таким займається. Але не цього року…

Сухий асфальт, блакитне небо з жовтим диском, голі дерева, чорна земля, та навколо, якщо прислухатись, несеться спів птахів, що вже готові зустріти весну.

А от я не готова…

Без нього ні….

Кожний вечір я роблю одне, наче ритуал якийсь: беру мотоцикл й заправивши повний бак йду кататись. Просто їздити містом. Адже більше мені не хочеться їхати в аеропорт та брати участь у перегонах, не після того, як я там втратила те, що кохаю. Та і якби не Кай, мене б там ніколи й не було б…
Тому все, що залишається, це намагатись стерти жагучий біль дорогою. Двома білими смугами, темрявою навколо, що освітлена ліхтарями та світлом з будинків чи бізнес і торгових центрів.
Кожний вечір, коли сідаю на мотоцикл я вірю, що от саме сьогодні стане краще, легше. Що саме сьогоднішня поїздка зітре з пам'яті кадри аварії. Знищить те, як Паша підрізав Кая.
Тільки насправді нічого не стирається.

Все залишається на місці, ніби вросло з корінням у душу. Я борюсь. Намагаюсь… Та марно.
Видно біль втрати – це хронічна хвороба, яку неможливо вилікувати, як не старайся. З часом він стає менш відчутним, але не меншим. Ти просто звикаєш жити з ним. Ось і все…

Сама того не усвідомлюючи, сьогодні я приїжджаю на міст над Південним Бугом. Ставлю мотоцикл на узбіччі й знявши шолом підходжу до паркана. Спираюсь на нього руками й розглядаю дамбу з якої з шумом водоспаду падає вода. У ній червоними та зеленими кольорами відбивається світло від ТЦ поруч. Гарно. І якось ніби спокійніше. Вода стирає думки у голові. Залишає її порожньою. Саме через це стає трішки краще. На коротку мить. Але вона важлива для мене, для внутрішнього стану.

Дістаю з кишені куртки наше з Каєм фото.