Глава 7

Осінь.
Кінець вересня
2019р

У нас закрутилось все швидко.

Неначе Кай постійно боявся, що не встигне зайвий раз мені усміхнутись, чи торкнутись, чи поцілувати. Ми бачились кожного дня. Гуляли. Катались на мотоциклах. Брали участь у перегонах, ділячи виграш, точніше, витрачаючи на нас двох в улюбленому “Трюфель”. Ми проводили ночі разом тонучи у коханні, ніжності, пестощах. Ми говорили одне одному стільки приємних слів ніби намагались щось надолужувати, ніби знали, що колись казка закінчиться, перетвориться на кадри з драматичних фільмів.

Навчання стало приносити ще більше задоволення, адже тепер на пари ми їхали удвох на мотоциклах, викликаючи кожного ранку під університетом цікавість у купи людей, що зустрічали нас. Тепер спільних пар чекала, наче нового року. А що казати про короткі зустрічі на перервах між парами, коли вдавалось вихопити поцілунок Кая на заздрість усім дівчатам, що вже кілька років намагались стати для нього чимось більшим. Я ніколи не питала і не спитаю про його колишніх, які час від часу нагадували про себе у мережі, або в університеті, пробуючи нас посварити. Я ніколи не ревнувала, як і він, адже ніхто з нас не давав для цього приводу.

Єдине, що мене засмучувало – Паша і його ненависть до Кая.

– Ти не бачиш? Він тебе тільки у ліжко затягнути хоче!

– Паш… – важко видихаю, розкладаючи речі у шафу. Сьогодні він прийшов у гості вмовивши подивитись з ним фільм. Головним аргументом стало те, що тепер весь час присвячую Каю, а не йому. І я подумала, дійсно, так не можна, Паша друг дитинства, тож ігнорувати його неправильно.

– Не Паш! – фиркає, сидячи на ліжку й переглядаючи мої конспекти з економіки. – Ти не проводиш часу зі мною. І мені це не подобається!

– Марія не жаліється, що з нею теж менше гуляю, – натякаю другу про подругу з університету.

– Марія сама зустрічається з кимось з тих байкерів ваших!

– Не можна так ненавидіти людей, Паш.

– Так? – саркастично тягне. – Міка, раніше ти ділилась зі мною усім… Ми розповідали одне одному про все. Обговорювали. Просили пораду…. І прислухалися один до одного...

– Не перебільшуй!

– Скажеш, я брешу? А тепер навіть не хочеш розповідати про стосунки з Каєм!

– Паш, я ж бачу, що він тобі не подобається…

– Не подобається!

– Так для чого буду розповідати?

– Може я б потерпів?

– Ти нестерпний! – кладу у шафу останню річ та сідаю на ліжко поруч з ним. – От скажи, чому Кай мене до тебе не ревнує?

– Тому що знає, що ти обрала його.

– Та нікого я не обирала. Ти мій друг. Він хлопець. Що тут обирати?

– Не знаю, але друзів не кидають!

– Я тебе не кидала, – твердо кажу, закотивши очі. – Ти як був другом, так ним і залишився. І поміть, саме ти корчиш образи, ніби тобі десять!

– Просто я хвилююсь за тебе. Ганяєш на тому металоломі, перегони, чим ви ще там займаєтесь? – буркає.

– Не називай мого коня металоломом, гаразд? – м'яко прошу. – Кому як не тобі знати, скільки років я про нього мріяла.

– Гаразд. Одним словом, я хочу сказати, що Маркел тобі не підходить. Він не твоя пара.

– Справді? – хмикаю. – І хто ж тоді моя пара?

– Той, хто знає тебе? – Дивиться на мене карими очима, примружившись на хвилину. – Той, для кого ти важлива. Той…

– Так, досить!– обриваю його на пів слові. – Ти натякаєш на щось? Кажи прямо.

– Я й кажу.

– О, тоді я удам, що блондинка.

– Ти й так блондинка.

– Ти зрозумів, про що я!

Між нами висне тиша. Чути тільки, як Паша з ненавистю перегортає сторінки мого зошита. Він не дивиться на мене, лише на букви виведені на папірцях.

– Мік… – тягне, піднімаючи погляд, – пробач. Просто… друзі ж можуть ревнувати?

– Можуть, – відповідаю, почувши у його тоні нотки каяття.

– Тоді я ревную.

– Знаю.

******
Наші дні
Кінець лютого 2020р

Як можна жити, коли той, кого ти кохаєш у комі вже два тижні?

Як можна жити, коли той, кого ти кохаєш на межі життя і смерті?

Чи можна?...

Я не живу весь цей час.

Існую.

Оболонка, що навіть може натягнути усмішку на уста. Оболонка, чиї очі залишаються холодними. Оболонка, що жива, а в середині мертва.

День за днем…

День за днем повторюю молитву, щоб Кай прокинувся. Просто прокинувся. Щоб був живим. Я покорюсь волі його матері й більше ніколи не побачусь з ним, тільки б сірі очі подібні грозовому небосхилу знову побачили цей світ. Його красу.

Тільки тоді, все навколо заграє фарбами. Перетвориться з чорно білого на кольорове.

Вночі гірше. Набагато гірше. Тому що вдень буденність хоч трішки відволікає від усього. Звичайні справи, які змушують очистити розум. Хоча б удати, що я не думаю про нього.

А ніч…

Ці години найгірші.
Вони вбивають мене крок за кроком. Вони змушують згадувати всі наші щасливі моменти стискаючи у руках спільне фото.

І тоді я заливаюсь сльозами.

Здавалося б, скільки їх, цих солоних рік, але як бачу – багато. Настільки, що вже можна було б затопити весь світ моїм океаном болю.

Дні схожі на дні. Сірі. Звичайні. Болісні. З обережними питаннями мами й тата, як я. З дзвінками від Паші, який намагається все пояснити, виправдатись. З смс Марії, котра, як може, пробує підняти мій настрій.

Але тільки Макс мене розуміє. Чомусь. Тільки з ним можу поговорити й поділитись тим, що лежить на серці важким тягарем. Зараз ми стали підтримкою одне одного. Найкращий друг Кая і його дівчина.

А ще майже щодня приїжджаю до будівлі лікарні, щоб хоча б кілька хвилин побути поряд. Нехай не в самій палаті, але поряд з будівлею. Просто сиджу на мотоциклі й дивлюся на вхід, напевно в душі мріючи про те, що з нього тієї ж хвилини вийшов Кай. Усміхнений, щасливий і здоровий. Та це лише мрія. Бо він так і знаходиться в комі. А мене так і не пускають до нього. Дивлюся на вікна його палати, ніби хочу проникнути через них всередину. Хоча б одним оком побачити коханого. Бо туга вбиває, змушує втрачати почуття реальності, знищує бажання жити, їсти, дихати.

В останній день проклятого лютого, який тепер назавжди стане місяцем болю, Паша приходить до мене додому. Стукає у двері якраз тоді, коли я стою у коридорі, а мама відчиняє.