Глава 6

Кінець літа
2019 р

Додому я повертаюсь на крилах закоханості. Давно такого не відчувала, певно востаннє ще років у п'ятнадцять. Мама, слухаючи ввечері мою розповідь про Кая, сидить, підперши голову руками й усміхається. Її світле волосся та такі ж зелені очі дивляться на мене з гордістю та щастям.

– Міка, кулон дійсно гарний. Познайомиш нас?

– Мам, тільки тоді, коли у нас вже щось буде. Поки ж ми просто…

– Робите перші кроки назустріч, так, люба.

– Що там мої дівчатка обговорюють? – тато заходить на кухню нашої двокімнатної квартири, та зловивши довге пасмо мого волосся, крутить його на палець.

– Нового хлопця, – тут же звітує мама, – Толику, Міка познайомилась з Каєм. Виявляється, вона йому подобається з березні, а наш Пашка не давав їм познайомитись.

– Ха, з Пашки я не здивований, він же в'ється навколо Мікуськи з дитинства, – голосно сміється й сідає поруч з нами. Мама тут же робить йому чай, та ставить на стіл печиво.

– Так то воно так, але Міка його не сприймає, як він хоче, тому…

– Ох, жінки! Ваша вічна, як воно…. “френдзона”, так? Ти, Валюша, теж мене так динамила.

– Мама тебе “динамила”?? – здивовано запитую, оглядаючи обличчя батьків.

– Ага, – відпиває чай та закоханим поглядом дивиться на маму, – років з сім певно. А потім я таки домігся всього.

– Ти тільки Паші цього не розповідай, – усміхаюсь до татка.

– Пізно, донечко, вже розповів.

– Та?!

– А що? – хмикає сам до себе. – Може у нашій сім'ї така порода жінок?

– Толя, порода у собак, – відрізає мама. – А ми…

– Ой, та зрозумів.

***
Спати я сьогодні лягаю з посмішкою на обличчі та кулоном на шиї. Не передати словами, скільки емоцій вирує у серці. Але найголовніше те, що всі вони позитивні. Кай гарний, приємний, веселий. Він захоплює уяву, змушує думати про нього кожну секунду. А ще він неймовірно харизматичний, та й в принципі який хлопець на мотоциклі не такий?... Сірі очі такі глибокі, проникливі, неначе сірі небеса у пахмурну погоду, котрі приховують під цим тьмяним кольором блакитні далі. Або, як холодне срібло, що захоплює блиском металу, у світлі сонячного проміння влітку.

Ранок майже останнього літнього дня починається з того. що хтось нахабно сигналить під вікнами будинку. Прокидаюсь, й маючи нестерпне бажання викинути комусь на голову з вікна мамин вазон, встаю з ліжка та визираю у вікно. Але після того, як бачу, хто там, вазона раптом швидко стає шкода, та й голову нещасного. Тому що там Кай. З надзвичайно великим, просто величезним букетом квітів. Троянди. Червоні троянди.

Від шоку втрачаю мову. Очі розширюються від здивування. Руки стискають підвіконня, а серце калатає, як навіжене.

Миттєво присідаю під вікно, намагаючись заспокоїти пульс та ритм серця. Але воно не хоче заспокоюватись, навпаки, таке відчуття, що шаленіє з кожним звуком сигналу.

– О Боже! – виривається з рота. А тут в додаток ще й мама залітає у кімнату.

– Моя люба, то до тебе? – очі палають задоволенням та радістю за мене.

– Напевно… – ледь видихаю. Бо здається, що й дихати стало нічим.

– Давай покличу сюди?

– Кого? Кая? Ні! – швидко підхоплююся на ноги. – Я зараз визирну і попрошу не…

– Міка, все добре. Заспокойся, – мама торкається руки й виходить з кімнати, кинувши на ходу. – Я роблю чай.

– Ага… – розгублено протягую й все-таки повертаюсь до вікна обличчям. Відчиняю його та визираю.
Взагалі-то, дивно думати, що це Кай, і що це до мене, адже червоні мотоцикли не рідкість, та й червоно-чорний одяг. І водій мотоцикла у шоломі.

– Ей! – кричу.

Хлопець підіймає голову та знімає шолом.

Таки Кай.

О Господи!

– Привіт! – кричить до мене й махає рукою.

– Привіт, – виходить тихо, тому що хвилювання хапає у полон.

– Спустишся?

– Так, зараз!

Кай усміхається й так і залишається сидіти на мотоциклі, тримаючи букет квітів. Зате я, наче навіжена, вилітаю з кімнати та вбігаю у ванну, відштовхнувши тата перед її дверима.

– Мені терміново! – випалюю та зачиняю двері перед його носом.

Почистити зуби, вмитись, може ще голову помити? Ні, надто довго.
Якомога швидше приводжу себе до ладу й одягаюсь. Але все-таки доводиться завмерти навпроти дзеркала та з важким видихом глянути на волосся. Просто розпущене. Просто лежить на спині довгою білою хвилею. А хочеться чогось…. і чомусь… особливого.

– Міка? – мама визирає з кухні, – ти куди?

– Вниз.

– До Кая? – розпливається в щирій посміхається.

– Мам!

– Йди вже, не змушуй його чекати. А то час виходити заміж на порозі.

– Мам!

– Йди, – махає на мене рукою.

– Куди це вона? – чую голос тата у спину й закриваю двері.

Джинсові шорти та топ з кросівками. По-літньому, по-спортивному, але й просто.
Вибігаю з під'їзду готова від збентеження провалитись крізь землю й підходжу до Кая. З колонки доноситься приємна музика. Він при погляді на мене встає з мотоцикла й робить крок. Сірі очі посміхаються разом з ним. Протягує букет мені та каже:

– Доброго ранку.

– Привіт, – приймаю букет, й чесно кажучи, гублюсь. Що йому казати? Що спитати? Про що говорити в такі моменти? А в пам'яті не спливає жодного фрагменту з фільму.

– Вирішив зробити тобі приємне, – полегшує мені задачу поставити питання.

– Дякую. Так неочікувано і… несподівано. Я…

– Не хочеш прогулятись? – не дає закінчити, чим і рятує, бо закінчувати не збиралась, слів то немає.

– Кай, – уста самі собою розпливаються в усмішці, – скажи, чому ти вирішив…

– Подарувати квіти?

– Так, – киваю й носом тягну солодкий аромат троянд, в які занурююся обличчям. Вони пестять шкіру ніжними пелюстками. Здається, що ти занурюєш обличчя в шовк.

– Ти хіба не заслуговуєш цього? – дивиться здивовано, так, неначе я маю для нього якесь значення, наче важлива. І це підкорює. Змушує хотіти опинитись ближче, поцілувати.