Глава 5

Наші дні

лютий 2020 р

Ранок починається з того, що я спостерігаю у вікно, як поліціянт автомобіль зупиняється біля нашого будинку. Двоє чоловіків у чорній формі виходять з авто та зникають у Пашкиному під'їзді. Що ж, це було питання часу, адже всі розповіли патрульним, хто підрізав Кая. Дивно тільки, що ще мене не опитали….

Дивно розуміти одне – мені не шкода Паші. От така я огидна людина. Не шкода, адже вважаю його винним у всій цій трагедії. Він підрізав Кая. Бачила це. Важко сплутати помаранчевий мотоцикл, на який до речі допоміг зібрати кошти Кай, з якимось іншим.

Але напевно, найогидніше те, що кілька місяців тому, коли наші з Маркелом стосунки стали новими, коли ми почали офіційно зустрічатись, Паша запевнив мене, що всі його почуття, які швидше прив'язаність до мене, як до друга, пройшли, і він зовсім не ревнує. Я повірила. Повелась, неначе дурепа. Заспокоїлася й нарешті видихнула. І що ж тепер маю? Зраду друга та коханого у комі?

Буде мені уроком.

– Міка, – мама тихо підходить ззаду і кладе руку на плече, – ти як, люба?

– Нормально, – шепочу й намагаюсь усміхнутись.

– Доню, якщо потрібна допомога, якщо…

– Мам, я доросла дівчинка. Якщо не зможу впоратись, прийду до тебе, гаразд? – якомога спокійніше відповідаю. Мама моя підтримка, як і тато. Але я настільки закрита людина в емоційному плані, що винести весь свій біль на свободу, показати його, важко, та й фактично неможливо. Тому тримаюся, зціпивши зуби. Ненавиджу, коли мене жаліють. Ненавиджу, коли дивляться таким співчутливим поглядом. Я впораюся, бо я сильна. Дуже сильна!

– Гаразд, – тихо відповідає мама. – Ти на пари йдеш? Якщо не хочеш, то побудь дома. Кіно подивимось…

– Йду, – відповідаю спокійно та ставлю чашку з чаєм на стіл. – Бувай, до вечора.

– Люблю тебе, доню.

– І я….

Як тільки виходжу надвір та виводжу з татового гаража під під'їздом мотоцикл, привезений вчора Максом у голові починає пульсувати одна думка – поїхати до Кая. От тільки Макс сказав, що намагається щось вивідати, попросив не лізти, та й Олена Маркел, явно, не пустить мене навіть на поріг відділення. Тому…. все, що залишається – пожити тим, чим жила до цього: швидкістю, звуком мотору, сірим асфальтом перед очима і вітром в обличчя.

Сідаю на свого залізного друга й заводжу мотор. Зриваюсь з місця і їду до аеропорту. Не знаю навіщо, певно для того, щоб перед очима показались картинки минулого. Але випадково дорогою помічаю магазинчик, у якому друкують фото. Довго не роздумуючи, зупиняюсь там та замовляю останнє наше з Каєм фото, якраз зроблене перед перегонами, які стали фатальними.

Дівчина впевнює мене, що через кілька хвилин фото будуть готові, тож якийсь час чекаю за прилавком, і дійсно через хвилин десять забираю наше фото.

Там ми щасливі…

Усміхнені…

Закохані…

А зараз?

Я суцільний кім з нервів та болю. Стискаю глянцевий папір долонею, відчуваючи, що готова розплакатися. Це останнє щасливе фото. Останній раз, коли ми такі безмежно закохані в життя, та один в одного. Чи буде ще хоча б колись можливість зробити таке ж? Чи я назавжди втрачу таку можливість?

Як пережити те, що відбувається? Де знайти сили дочекатись одужання Кая? Де знайти сили боротись з його матір'ю та батьком? Чи потрібно це?....

Кладу фото у бардачок мотоцикла й знову мчу містом.

Так мені стає краще. Так, на короткі секунди мого життя я почуваюсь живою і можу навіть збрехати собі, що мчу на зустріч з дивним американцем, українська мова якого, чистіша за мою власну.

Брехня самій собі?

Так.

А чому б і ні?

Коли ми не брешемо собі? Коли не виправдовуємо вчинки цим?

Телефон, що дзвонить у кишені, дістаю лише тоді, коли зупиняюся під аеропортом. На екрані смартфону показує фото Марії, подруги з нашої компанії.

– Так…

– Мік, ти де? – питає так серйозно.

– А що сталось?

– Хвилююсь. Так де ти?

– Аеропорт.

– Ясно. Хочеш приїду?

– Ні.

– Точно?

– Так.

– Мік?...

– Що?

– Ти повинна вірити. Тримайся. Якщо щось потрібно…

– Нічого, Маріє. Нічого. Те, що потрібно, здійснити поки важко…

– Мені так шкода… – голос подруги зривається на хрип. – Ти…

– Все нормально. Я… витримаю.

Кладу слухавку. Тому що не можу слухати, як мене жаліють. Невже люди дійсно думають, що жалість може полегшити біль? Чесно кажучи, я б воліла взагалі не говорити про Кая і про ситуацію в цілому.

Адже з кожним натяком на нас, на те, що сталося, мені стає боляче, кожного разу сильніше, ніж минулого.

Дістаю фото й дивлюсь на нас.

Який він все-таки гарний. Темно-каштанове волосся, сірі очі, голлівудська посмішка, харизматичний погляд. У ньому завжди відчувається дещо цікаве, те, що чіпляє. Таке особливе, правильне, сильне. Кай нагадує чоловіків, які для жінки завжди стіна. Сильна, гранітна, котра нізащо не пропустить до своїх коханих щось погане, щоб це не було…

День проходить у роз'їздах містом, у споглядання фото та крику на всесвіт, що дозволив собі осмілитись забрати у мене те, що я найбільше кохаю.

Під вечір дзвонить Макс та каже, що домовився з лікарем про зустріч без мами та тата Кая. Тож зриваюсь з місця й лечу до міської лікарні готова у будь-який момент виляти тонни сліз, тому що…. біль не проходить, не стає меншим, не зникає. Навпаки наче з кожною секундою життя примножується, росте, й складається у велику піраміду з пластів душевних страждань.

Перед входом у лікарню на якусь мить торкаюсь кулона на шиї у вигляді крил. “Кай – мій янгол-охоронець”. Відрахувавши до десяти набираю повні груди повітря та заходжу у середину. Там на мене вже чекає Макс. Він ласкаво усміхається, й обійнявши, веде на третій поверх.
Ненавиджу лікарні. Цей запах ліків, безвиході, смерті… Хочеться сховатись від цього, адже… так лячно знати – той, до кого йду може більше не прокинутись. Ніколи.