Глава 4

Кінець літа
2019 р

– То звідки ти? – питаю, запиваючи ароматний бургер колою. Тут серед природи все здається таким надзвичайно смачним. І я відчуваю, що це приємно ось так просто сидіти на ковдрі й вечеряти під нічним небом.

Тепла ніч, зорі над головою і компанія неймовірно харизматичного незнайомця. Що ж, романтично і небезпечно, адже сидіння за містом у чагарниках явно не те, що можна розповісти мамі, навіть коли тобі майже двадцять два.

– США.

– Справді? – майже не давлюсь. – І що ж робиш тут?

– У батьків бізнес, торгові центри, переїхали кілька років тому.

– І тобі не хочеться повернутись?

– В Штати? Ні. У вас чудесно. Гарно. Тобто, я б не сказав, що краще, ніж у США, але не набагато гірше. У вас люди більш вільні... Менше правил. Більше щирості, простоти, співчуття та розуміння. Якщо ви сердитесь, то отримають власну порцію негативу всі…

– Що ж у цьому хорошого? – дивуюсь з нього.

– Щирість, Міка. Ви не приховуєте справжні почуття, не ховаєтесь за усмішками.

– Можливо, та я певно не поділяю твого ентузіазму. Думаю, у США жити краще, ніж у нас.

– Ха. Добре жити всюди, якщо у тебе є фінансовий добробут, повір. А бідним всюди погано.

– Тут погоджуюсь.

На довгі хвилини ми замовкаємо розглядаючи одне одного. Ми знайомимось, мовчки. Вивчаємо пози, погляди, запам'ятовуємо ямочки на щоках, особливості, котрі дуже індивідуальні.

– Про що ти мрієш? – питає й закладає пасмо мого волосся за вухо, підсунувшись занадто близько.

– У мене багато мрій, – чомусь шепочу, – одна вже здійснилась.

– Мотоцикл? – з розумінням тягне. – А ще?

– Хочу хорошу роботу…

– Нііі. Хочу і мрію, то різні речі, – лагідно так усміхається. Метелики у животі з'являються просто нізвідки й починають літати, хлипаючи крилами. Серце б'ється швидше, дихання стає рваним, а пульс шаленіє. Мені хочеться от так вічність сидіти навпроти цього незнайомця й відчувати аромат його свіжості та тепло дотику.

– Мрію написати книгу… – видихаю. – Цікаву, щоб люди читали її й знали, що після чорної смуги завжди йде біла, що потрібно вірити у себе.

– Гарна мрія, – шепоче. – А ще? Є ще мрії?

Обличчя Кая знаходиться в міліметрі від мого. Відчуваю його гаряче дихання на устах, його тепло, запах.

– Так, – повільно відповідаю, – тільки що з'явилася ще одна…

– Яка? – хитро так усміхається та кладе долоню на потилицю.

– Щоб один незнайомець поцілував мене…

– Гарна мрія.

Цілує. Легко, обережно, ніжно. Голова йде обертом, земля і небо міняються місцями. Тепер здається зорі всюди, кружляються навколо нас, стрімко летять й осяюють своїм срібним мерехтінням.

Теплі дотики ласкавих рук притискають до себе. Гарячі губи тремтять від емоцій, що переповнюють.
Цей поцілунок новий для мене, адже ще жодного разу у житті мене не цілували так, наче я тонка квітка з крихкими пелюстками.

Обіймаю Кая за шию та притягую до себе. Мені хочеться відчувати його тепло, чоловічу силу, міць. Хочеться занурюватись у свіжий аромат літа, яким він пахне, відчувати присмак дощу та шаленство вітру.

Я мрію, щоб поцілунок не припинявся.

– Одна мрія виконана, – шепоче, коли відсторонюється й зазирає в очі. – У тебе неймовірний погляд. Твої зелені очі нагадують весняну траву.

– А твої небо перед дощем…

– Отже, ми доволі таки непогано дивилися б разом, так?

– Так.

– Тоді пропоную збиратись, і наперегони поїхати в місто. А далі…

– Що далі?

– Я б хотів дещо тобі подарувати.

Не проходить і десяти хвилин, як ми виїжджаємо на трасу. Тримаючись руками за кермо мотоцикла, відчуваю, як за спиною виросли крила. Справжні крила янгола. І все це завдяки поцілунку одного надзвичайно красивого хлопця.

Рівняємо наш транспорт, й змахнувши одночасно руками, тиснемо на газ. Мотоцикли зриваються з місця. Світло фар ділить простір на два кольори: теплий жовтий та холодний чорний. Шум моторів, драйв у тілі, адреналін у крові й бажання приїхати у місто першій.

Газую, ще подумки благаючи свого нового друга допомогти й обігнати Кая. Але як не намагаюсь, він постійно мене обганяє.

Відстань до в'їзду міста цього разу долаємо значно швидше, оминаючи одинокі автомобілі на трасі. Як тільки бачу напис – Хмельницький, збільшую швидкість й на останніх метрах обганяю Кая.
Щаслива посмішка з'являється на обличчі, нехай її і не видно. Зупиняюсь під білбордом з вітанням гостей міста та знімаю шолом.

– Перемога твоя, Міка, – сміється, зупинившись поруч. – А тепер….

Мовчки дивлюсь на нього, не маючи змоги припинити усміхатись.

– Прийшов час подарунку. Поїхали!

– Куди? – летить йому в спину, але він вже почав рух.

Швидко одягаю шолом й зриваюсь з місця. Мчу за Каєм, не до кінця розуміючи, що ж бажає подарувати.

Ми буквально пролітаємо містом, вихоплюючи поглядами нічні вогні, світло ліхтарів та неонові вивіски торгових центрів. Цікаво, які з них належать батькам Кая?

Через мить завертаю за Каєм на пляж, поринаючи в атмосферу літніх ночей. Музика від кафетерію на березі гримить достатньо голосно, промені різнокольорового світла зафарбовують річку у червоні, сині, жовті відтінки. Повно молоді розважається, тонучи ногами у піску, обіймаючись, танцюючи та підспівуючи діджею. Але ми проїжджаємо повз й зупиняємось під парканом замальованим графіті.

– Для чого привіз сюди? – питаю, знявши шолом. Звуки музики доносяться сюди не так голосно, тож можна не кричати, на щастя.

– Тут ми познайомились, нарешті, – солодко усміхається. – Я з березня намагався це зробити.

– Познайомитись? – здивовано перепитую.

– Так. Але твій друг робив все, щоб ти навіть не йшла тим коридором, де стою я.

– Ого…

– Ага. Тому, раз вже мені нарешті пощастило, я хотів би подарувати тобі дещо. Сьогодні вранці купив…