Глава 3

Наші дні
лютий 2020


Швидка забирає Кая й зникає разом з мигалками за старою будівлею аеропорту. А я так і стою неподалік від мотоцикла того, хто за останні кілька місяців навчив жити. Біль пульсацією розноситься тілом, отрутою тече судинами. Тільки сліз вже немає. Напевно було б краще, якби я могла впасти на коліна й виплакатись, але не можу… Мій біль зовсім інший. Неначе виходить на новий рівень. Сильний, емоційний, гіркий…

– Міка...– голос подруги звучить зовсім поруч, – давай додому, а?

Не реагую. Не хочу реагувати. Не хочу, щоб мене хтось чіпав. Все, чого хочу, щоб Кай зараз стояв поруч зі мною й ласкаво усміхався, тішачись, що ми їдемо в улюблене кафе.

Повертаю голову до Паші, що сидить на помаранчевому мотоциклі схиливши голову. Шолом висить на кермі, руки складені на грудях, і тиша, така, від якої закладає вуха. Мовчать всі. Абсолютно всі. Друзі на інший мотоциклах, друзі на спорткарах. Ніхто не знає, що казати. Ніхто не знає, як підтримати й, що буде далі.

Підходжу до нашого найкращого друга. Крок за кроком, за яким спостерігають всі. Вітер новим теплим, майже весняним поривом здіймає моє світле волосся у повітря, кидає пасма на обличчя.

– Пашо?...– протягую, – як же так, а?

Друг підіймає голову наче у сповільненому зніманні. Так довго, з присмаком смутку у кожному русі.

– Пробач. – Шепоче.

– Пашо?...– мій голос зривається, стає істеричним.

– Я не хотів! – Гиркає. Встає з мотоцикла й штовхає мене у груди. – Не хотів! Він і моїм другом був!

– Перестаньте!

Це Макс. Макс Мельник, друг Кая, а з недавніх пір і мій. Він підлітає до нас, й схопивши мене за лікоть, тягне від Паші.

– Міка, швидко видихнула і порахувала до десяти! Зараз зберемось і поїдемо до лікарні!

– І що там? – ледь вимовляю слова, оскільки в голові така каша, що здається я потрапила в аварію разом з Каєм.

– Там ми дізнаємось все!

– Макс?... Що буде? Він…. – боюсь закінчити речення, боюсь запитати чи залишиться живим.

Поки ми говорили, Макс відводить мене до свого мотоцикла й протягує мій шолом. На моє мовчазне питання, чому ми прийшли сюди, каже:

– Повезу тебе. Зараз, подруго, ти не в тому стані, щоб сідати за кермо. Потім привеземо твого коня. А поки…. вір, Міка. Нам всім потрібно вірити!

Через кілька хвилин чорна ямаха Макса зривається з місця й везе нас двох до лікарні вулицями міста. Через скло шолома дивлюсь на всіх навколо, тримаючись руками за друга й тихо плачу. У душі. Адже сліз так і не має. Адже біль, що жере мене з середини такої сили, що здається серце зараз зробить останній “тук” і перестане битись, назавжди…

Лікарня, оточена парканом, чимось подібним до саду. Купа лавочок зустрічає одночасно тишею і пацієнтами, що прогулюються на подвір'ї. Макс зупиняє мотоцикл під воротами. Й скинувши шоломи, ми проходимо вперед.

“Чому я не поїхала з Каєм? Чому не сіла до нього у швидку?”

– Все буде добре, – запевняє світловолосий друг й тримає мене за руку. От тільки я чую у його голосі брехню, навіть самому собі.


Киваю, намагаючись вдавати, що все ще жива, дозволяю завести себе в середину приміщення.
Аптеки, магазини, купа лікарів у білих халатах, гамір та шум, стинання, наче ми не у лікарні, а щонайменше у пеклі. Макс впевненим кроком йде до реєстратури, й питає куди поділи хлопця, що привезла швидка. Поки триває розбирання того, якого хлопця і тому подібне, я розглядаю хворих: в інвалідних візках, з поламаними ногами, перемотаними головами, руками, ногами. Біль з новою силою б'є у груди, вибиває все повітря з легень, змушуючи знову усвідомити серйозність того, що сталось.

….з вини Паші!

Тисячі питань з'являються у голові, на які у мене немає відповіді. Тисячі питань з думками, що якщо?...

Страшно уявити продовження цих думок. Страшно знати на ці питання відповіді. Страшно гадати й переживати, що ж буде далі…. Страшно усвідомлювати, що ось так просто молоде життя може обірватися. За одну годину, за шістдесят хвилину, за триста шістдесят секунд. Кай! Чарівний, вихований, надзвичайний! Лише жити та жити...

– Пішли!

Макс знову хапає за руку й тягне мене на сходи. Я, неначе беземоційна лялька, підкорююсь, та йду слідом. Дорогою друг накидає на плечі медичний халат й намагається підбадьорити усмішкою, хоч бачу, що не завадило б і йому якогось такого самого Макса поруч.

Підіймаємоя на третій поверх й заходимо у відділення інтенсивної терапії. Знаходимо напис зав відділення та заходимо у кабінет. А там…. мати Кая.

Жінка сидить на стільчику навпроти лікаря, закривши обличчя руками. Її плечі тремтять від сліз, що вириваються тихими схлипами з горла. Та як тільки вона чує, що двері відчинилися, підіймає голову й дивиться на нас.

Погляд сповнений болю, розчарування, гіркоти, туги. Він важкий, фізично відчуваю, як жінка намагається саме ним звинуватити мене у всьому, адже за всі ці місяці наших стосунків з Каєм, вона жодного разу не усміхнулась до мене, і тільки за спиною намагалась постійно оббрехати.

– Прийшли? – протягує карканням ворони. - Якого біса ви тут робите? Хто вас сюди впустив? Хто дозволив переступити поріг цієї лікарні?

Вона підхоплюється, а в очах така лють, що коліна підкошуються.

— Ми хотіли дізнатися про стан Кая, — лепече Макс. - І...

– Мій хлопчик у комі, і все через вас! Ви цього хотіли? Це хотіли почути?

Відчуваю, як руки стають холодними, а очі наповнюються сльозами.

– Заспокойтесь, Олено, я вас благаю, – втручається лікар, пробуючи вгамувати оскаженілу матір. – Поліція з усім розбереться, повірте!

– Розбереться? – гірко протягує жінка. – І де ж та ваша поліція?! Бо я бачу, що нікому тут немає діла до того, що мій син на межі смерті. А ви мені тут казки розповідаєте. Мені потрібен результат! Чуєте? Ви маєте щось зробити! Моїй дитині трішки більш, як двадцять. Йому лише жити та жити! Якщо кожен сумлінно виконуватиме свої обов'язки, то вже за годину я знатиму, що життя мого сина в надійних руках.