Глава 2

Кінець літа
2019 р

– Мік, ти що справді зібралась туди? На перегони?!

– Паша, я доросла дівчинка. – Крокую тротуаром тримаючи у руках свіженький подарунок тата - шолом.

Пашка — друг дитинства. Ми з ним і в садочок разом, і в школу, навіть в університет він за мною пішов. Він завжди хотів бути чимось більшим, ніж друг, але я ніколи не дозволяла і не дозволю. Знаєте, це ж смішно, адже дивлюсь на нього як на брата, ну які стосунки?

– Мені взагалі не подобається твоє захопленням мотоциклами…– бурчить позаду, поки йду по тротуару.

– Зате мені подобається.

– Мікаела, ти ще не вийшла з підліткового віку!

– А ти надто швидко перетворився на огидного дідугана! В мене батьки стільки не бурчать, як ти…

Пашка мовчить, лише дивиться так, наче зраджую його. Коротке волосся, миле обличчя, за ним дівчата бігають табуном, а він все життя зі мною, дихнути не дає…

– Отже, не послухаєш?... Поїдеш?

– Ага.

– Тоді я з тобою.

– Серйозно? – дивлюсь на друга здивовано, – апокаліпсис наступив, а я не помітила?

– Не потрібно сарказму. Ти мій друг, Міка.

– Знаю, і ти мій …

****
Рівно о 22:00 я і Пашка приїжджаємо на злітну смугу аеропорту. Тут щонайменше з двадцять мотоциклів, з п'ятнадцять спорткарів і повно народу. А дівчат скільки… У коротких спідницях, топах, на шпильках… прямо мисливці за чоловіками.

– Ого… – тягне Паша, коли зупиняюсь з самого краю ряду з залізних коней. – Тут голосно.

– А ще весело, – із захопленням відповідаю, розглядаючи веселий натовп.

Музика з великих колонок лунає настільки голосно, що страшно за свої вуха стає. Сміх, алкоголь у руках дівчат та хлопців, парочки у світлі фар... Атмосфера суперова.

– Міка!

До мене наближається Кай тримаючи шолом під пахвою. Шкіряні штани, куртка, захист на руках і ногах, все червоно-чорне. Усмішка сяє на всі тридцять два, сірі очі зацікавлено розглядають мене, а потім дивляться на Пашку. Той одразу простягає руку, щоб привітатися.

– Паша.

– Кай.

Друг криво посміхається, наче скептично ставиться до хлопця вже, хоча він завжди ненавидить тих, з ким зустрічаюся чи навіть кому симпатизую.

– Як з казки?

– Хм… – Кай усміхається широко та щиро, – так, як з казки. От, шукаю свою королеву.

Дивлюсь на них обох і розумію, що Пашка зараз почне морозити усілякі дурниці, тож перехоплюю ініціативу.

– Ти береш участь у перегонах? - запитую зацікавлено.

– Так. А ти спробуєш?

Хлопець торкається моєї руки й зазирає прямо в очі. Ця мить така чарівна, неначе сам Всесвіт її пророкував. Світло від фар ореолом освітлює Кая різними кольорами, музика зі швидкої та ритмічної змінюється на повільну та навіть місцями ніжну. А я неначе зачарована тону у погляді, проникає під шкіру, насолоджуючись моментом.

Десь далеко підсвідомість мені натякає, що здається, я вляпалась по самі вуха, та я не звертаю уваги. Адже аромат Кая, його неймовірні очі, ніжний дотик і все навколо змушує поринути у щось нереальне.

Він пахне, неначе тільки що був під дощем, свіжістю ранку та сяянням роси під сонцем….

– Міка! – Пашка штовхає у плече, за що отримує загрозливий та роздратований погляд.

– Сьогодні тільки подивлюсь, – нарешті відповідаю й подумки картаю за власну поведінку. Ну й дурепа! Кай усміхається, й кивнувши нам обом, йде до власного мотоцикла, розмовляючи дорогою з усіма. А я дивлюсь на нього, наче зачарована, й розумію, що в голові порожньо.

– Ти чого, Мік? – фиркає друг й звідкись притягує пиво.

– Не потрібно, я ж за кермом! – відмахуюсь.

– Ну, а мені потрібно, після того, як ти з цим Каєм майже не отруїли всіх флюїдами флірту!

– О Боги! Паша!

– Я бачив, як ти зависла! – регоче, відкорковуючи пляшку.

– І?

– Міка, це перша ознака закоханості! Повір мені, я ж тебе знаю!

– Бла-бла-бла! Нічого подібного! Третій курс університету, навчання і мотоцикл – моє життя!

– А я?

– А ти, – хитро примружуюсь, – постачальник морозива!

– Клас, – фиркає, – а я думав — найкращий друг дитинства!

Наступні години я спостерігаю за тим, як новий знайомий ганяє на червоному байку. І в нього виходить неймовірно круто. Серйозно. Навіть заздрю трішки. В повороти Кай заходить ідеально, а на прямій смузі його жодного разу ніхто не обігнав. Дим з-під коліс, сміх, і його очі, що перед кожним стартом знаходять мене та підморгують, і лише потім на голову опускається шолом – все це нове для мене, але таке цікаве.

Ех, Пашка мав рацію, наш флірт і моя дурнувата посмішка на все обличчя отруять йому вечір.
Через кілька годин шалених перегонів, коли мотоцикли змагаються з мотоциклами, спорткари зі спорткарами, а Пашка встигає познайомитись з якось дівчиною і тепер стоїть поруч з нею, Кай знову підходить до мене. Очі сяють захватом і задоволенням, на устах грайлива усмішка, волосся трішки мокре й у руках шолом.

– Не хочеш проїхатись зі мною? – Схиляє голову та дивиться так уважно, наче очікує не почути відповідь, а побачити.

– Перегони? – усмішка з'являється у відповідь на його.

А серце в грудях ледве не вистрибує з грудей. І що цьому хлопцеві могло сподобатися в мені? Звичайна дівчина, яких з дюжину тут. Та чогось саме я стала тою, кого він запросив проїхатися.

– Ага. Але не тут. Втечемо… – шепоче, нахилившись до мене. Аромат свіжості відразу б'є у ніс, навіть хочеться втягнути якомога повітря, щоб він залишився зі мною ще надовго. – Я знаю декілька місць, де можна поганяти без загрози для життя.

І як тут опиратися? Мене чи то зваблюють, чи то на побачення запрошують...

– Гаразд, – киваю, кинувши погляд на Пашку, який із захопленням розмовляє з напівоголеною дівчиною. А та облизує язичком вуста, щоб справити на нього враження.

– Супер! Тоді поїхали!

Сідаю на мотоцикл, й порівнявшись поруч з Каєм, під'їжджаю до Паші.