Глава 1

Кінець літа
2019р

Літня гроза, що може бути краще, коли тепла злива ллє як з відра, одночасно світить сонце позаду тебе, а попереду веселка, прикрашає сірі, майже чорні небеса різними барвами. І ти на мотоциклі.

Нарешті.

Я збирала на нього понад рік, працювала всюди, де могла, особливо якщо зауважити, що другий курс університету видався важким. Попереду третій, та я вже знаю, що кожний (майже) ранок буду добиратись на навчання тримаючи у руках кермо нового друга.

Яскравий, червоніший за троянду, сильний, з гучним мотором та шаленою швидкістю.

Нарешті мій.

Грім гримить на все місто, яке враз стало майже порожнім, адже всі поховались під навіси, зупинки , у кафетерії та адмін будівлі. Але не я. Ні.

Я насолоджуюсь своїм другом. Свободою. Вологою на обличчі. І диким щастям.

Несподіваний гуркіт мотору позаду мене змушує повернутись й швидко глянути, хто там.
Мотоцикл. Ще один.

Червоніший за мій. Швидший за мій. Адже мчить він з Проспекту, по вулиці Бандери, прямо до мене, оминаючи всі легкові авто й розбризкуючи воду з калюж.

Наздоганяє.

Пришвидшуюсь й завертаю з Бандери на дорогу поруч з пляжем, яка завершується через триста метрів глухою стіною розмальованою графіті. На пляжі майже нікого немає, всі сховались під літнім навісом кафе “Малібу”. Моє улюблене пляжне кафе, яке, як в американських фільмах влаштовує пляжні вечірки разом з мером міста.

Їду до стіни й розвернувшись, здійнявши краплі болота у повітря зупиняюсь, впираюсь високими черевиками в землю й спостерігаю за тим, як до мене наближається незнайомець або незнайомка. Він у шоломі, не те що я, яка поки встигла знехтувати правилами безпеки, та знаю, що сьогодні тато має придбати спецодяг і мотошолом.

Мить і червоний мотоцикл зупиняється навпроти.

Ще мить і водій знімає шолом.

Темно-каштанове волосся, сірі очі, рівний ніс, чуттєві уста підняті в усмішці й нахабний погляд, такий, що в душу зазирає. Раз , і відчуваю, що фарба заливає обличчя. Два, і розумію, що цей незнайомець підморгує очима, глушить мотор й підходить ближче. Три, і він вже переді мною.

Усмішка на всі тридцять два, високий, впевнений у собі.

А ще надзвичайно дивно, адже він мені здається знайомим.

– Міка Фаріон? – Торкається моєї руки своєю у рукавицях.

– Так. – Трішки здивована його знанням мого ім'я та прізвища відповідаю.

– Ми на кількох парах зустрічаємось. Один потік.

– Оо-о-о…

– Крутий, коли купила? – Поглядом проходиться по мотоциклу.

– Дякую. Сьогодні. – З гордістю відповідаю.

– Справді? – У здивуванні його брови підіймаються, а уста кривляться в недовірі. – І так вправно їздиш.?

– Є така штука, автошкола називається.

– Гм, так, є. Ти вчилась там? – Проводить долонею по керму мого нового друга. Так, знаю, це просто метал, але це омріяний метал. Вистражданий.

– Звісно. А ти ні?

– Так.

– Так чи ні? – Щось я заплуталась.

– Вчився. – Сміється. – Це у тебе Yamaha FZS 2002?

– Ага. А у тебе Suzuki GSX-S 1000 F 2018?

– Так.

– Крутий. Але дорогий. – Підмічаю. Хлопець усміхається й схиливши голову дивиться на мене.

– Ти б хотіла такий?

– Так, але поки я на нього не заробила. – Хмикаю.

– Ну, у тебе є всі шанси. Мотогонки, знаєш?

– Не зрозуміла.

– Старий аеропорт, там у вихідні проходять мотогонки, не завжди офіційні, але ти можеш заробити на кращого коня.

– Ну, я поки потішусь цьому.

– Впевнена? Може приїдеш? Завтра?

Вітер з дощем не на жарт розгулялись навколо нас здіймаючи сміття у повітря. Моє волосся постійно лізе в очі, заважає дивитись на незнайомця й бачити у сірих очах веселощі, навіть симпатію.

– На перегони?

– Ага. Тільки з шоломом.

– Подумаю.

– Тоді на 22:00, буду чекати. До речі, – натягує шолом на голову, – я Кай.

– Е-е-е...– навіть не встигаю нічого сказати, як Кай заплигує на свій мотоцикл й завівши мотор їде геть, залишаючи присмак зацікавленості та дикого бажання поїхати завтра на перегони.

****
Наші дні

– Міка, Міка! – Марія обіймає мене, притискає до себе. – Міка він живий, чуєш?

Але я не чую. Ні. Все, що можу — ридати в неї на плечі, поки медики оглядають Кая. Хтось викликав швидку, я навіть не знаю хто. Та й яка різниця, якщо моє серце помирає, боячись зробити зайвий “тук”.

Біль проникає у судини, розриває мене, ламає на шматки.

Ще ніколи в житті я настільки не боялась. Ніколи.

– Стан критичний. – Доноситься до мене.

– Поліція їде…

– Ти бачив?...

– Це ж Пашка… Друг….

– Найкращий.

– Я шокований.

– Бідна Міка…

– Бідний Кай…

Я чую всі ці слова, слухаю їх, але зовсім не сприймаю. Вони наче далеким відлунням несуться повз мене, торкаються струн душі, але викликають лише гнів.

Пашка…

Як він міг…

Я ж бачила, підрізав, навмисно! Невже дійсно так? Невже хотів вбити Кая? Мого Кая?!...