Пролог

Присвячено всім тим, хто шукає кохання,

тим, хто вірить у щирі почуття.

Завжди пам’ятай про те, що доля має свої дороги, а кохання 

долає перепони. 

І все це поєднано в одну назву – життя.

Наші дні
Лютий
2020р

Сірий асфальт, п'ятнадцять мотоциклістів, що тримають шоломи у руках, спершись на своїх залізних коней. І ми, закохані вже кілька місяців, не тільки у небезпечні перегони та швидкість, а й одне в одного.

Нам по 22. Прекрасний вік для усього…

Зима цього року неймовірно тепла і неприродно суха. Останній сніг випав ще у грудні, а перед Різдвом розтанув. Тепер же температура повітря не менше шести градусів тепла, іноді буває дощ, але загалом сонячно. Чим не щастя, для нас, любителів поганяти?

Світле волосся розвіває вітер, тож Кай усміхнувшись, поправляє його та закладає за вухо. Сонце грає промінням на його обличчі, б'є в очі, змушуючи хмурити погляд. Але ж я бачу – щасливий. Тому що ми разом.

– Міка, поцілунок на вдачу. – сміється. Підставляє щоку й блиснувши зеленими очима після мого поцілунку у губи, натягує шолом та сідає за кермо червоного мотоцикла.

Мотори ревуть. П'ять хлопців стоять у лінію, на старті. План простий. Проїхатись дорогою старого аеропорту всю у ямах та калюжах, після вчорашнього дощу, й першим приїхати до фінішу. Переможець отримує приз у вигляді тисячі гривень. Ці гроші ми перед цим зібрали у всіх нас, скинулись, й так вирішили розважитись.

Якби ж я тоді знала, чим закінчиться наша витівка. Якби могла хоч уявити, що мій Кай стане справжнім, як з тієї казки, в житті б не дозволила сісти за мотоцикл, натиснути педаль газу й зірватись з місця. Якби, якби….

– Один! Два!Три!

Марія,моя подруга, встає між мотоциклами й відраховує до старту.

– Старт!

Гуркіт стоїть страшенний. Він змішується із вітром, змішується з внутрішнім серцебиттям, ганяючи адреналін судинами.

Давай, Кай, давай! Знаю, ти будеш першим!

Дим з-під коліс. Крик воронів над головами. Моє нервування.

Затамовую подих, уявляючи як ми будемо радіти виграшу. Як прямо після цього заїзду скажемо друзям “бувай” і відправимось в улюблене кафе, де посмакуємо найсмачнішим гарячим какао з еклером. А потім, у вечірній темряві, сівши на власні мотоцикли боком, будемо цілуватись під тінню ще голих дерев. До нестями. До болю у грудях від сильного кохання. До агонії у крові. До мрій, які обов'язково стануть реальністю. Не можуть не стати, адже живемо ми у великому місті, тож потенціальні можливості нікуди не їхати, жити тут, бути просто разом досить реальні.

Червоний мотоцикл попереду. Навіть крізь завісу диму бачу його яскравий колір. Мій улюблений.

– Давай!Давай! Давай!

Голос несеться над нами відлунням і впевнена досягає до вух мого Кая.

А потім серце перестає битись…

Інший мотоцикл, помаранчевий, на якому сидить Пашка, наш спільний друг, підбиває червоний мотоцикл. Кай втрачає керування. Його залізний кінь падає на бік й на шаленій швидкості мчить асфальтом, дряпає його здіймаючи сотні іскор.

Не одразу розумію, що кричу. Не одразу усвідомлюю, що вітер крик несе на все місто. Всі біжать туди, до місця аварії, я ж бачу тільки одне: як Кай вилетівши з Suzuki котиться дорогою й наостанок завмирає у дивній позі, такій, що жодна нормальна людина так лежати просто не може.

– Міка….– голос подруги проривається крізь туман у голові, – пішли...

Вона хапає за руку та тягне до Кая. І поки біжу, раптом починаю нарешті усвідомлювати, що ж насправді сталось… Це кінець. Кінець всьому…. Сама не розумію звідки такі думки, та напевно серце знає – Кай мертвий. Тому що при такій аварії не виживають….