Початок

Ніхто ніколи не вірив в мене так, як вірив ти!

В пам'ять про загиблого Героя,

 воїна 3 роти, 34 батальйону, 57 бригади Олександра П.

На основі реальних подій

Немає правильного чи неправильного вибору. Є просто вибір і його наслідки!

Мотиваційний спікер і письменник Робін Шарма

Пролог

квітень 2024 року

          Він не виходив на зв’язок уже більше тижня.

           31 березня Сашко пішов на бойове завдання і сказав, що повернеться за три–п’ять днів. Я рахувала їх механічно, як рахують таблетки в блістері, коли бояться помилитися. Коли п’ятий день минув, я перестала рахувати. Залишилось тільки чекати.

        Щоб не з’їхати з глузду, я робила єдине, на що ще мала сили, — вела збір для його бригади. Тепловізор. Дрони. Все, що могло бодай на кілька відсотків підвищити шанс, що він повернеться.

     Я ловила себе на дивній думці: війна не почалася для мене 24 лютого 2022 року. Вона почалася значно раніше. Просто тоді я ще не знала, як це називається.

    Я думала, що точкою відліку було наше знайомство.

          Але тепер розуміла — усе почалося  задовго      до цього.

Фастів, 2007 рік.

        Тепла весняна субота. Ми з мамою, як завжди, вечеряли перед телевізором: омлет, сосиски, салат з огірків і помідорів. Це була наша маленька традиція — проста, але стабільна. Як і світ тоді.

              Того вечора ми дивилися «Перл-Гарбор».

        Я пам’ятаю не сам фільм — я пам’ятаю відчуття. Кохання на фоні війни. Листи. Очікування. Вагітність. Вибір між двома чоловіками, кожен з яких міг не повернутися.

          Мене тоді вразило не те, що вони кохали під час війни. А те, що війна не питала, чи вони до цього готові.

      Після фільму я довго не могла заснути. У голові крутилися одні й ті самі питання:чи можна кохати двох одночасно? Що обрати, коли будь-який вибір — неправильний? І як жити далі, якщо той, кого чекаєш, не повернеться?

        Тоді ніхто не сказав мені бути обережною зі своїми бажаннями. А шкода. Адже вони мають властивість збуватися!»

Частина 1

1

2017 рік.

Червень 2017 року в Києві видався напрочуд жарким. Температура  з кожним днем підіймалася дедалі вище, а у великому місті, де постійно вирує життя, це відчувається набагато сильніше, ніж в містечках чи селах.

На роботі теж було дуже гаряче. Ми все ніяк не могли знайти другого водія, а наш один єдиний Вітасик вже просто всього не вивозив. Тим паче, що шеф мав на меті брати нові квартири, щоб потім перездавати їх в оренду.

Взагалі місце, де я працювала, гордо іменуємо як "KievApartment" (так, саме Kiev, а не Kyiv) — агенція з подобової оренди квартир була ще тією шарашчиною конторою і я в ній була менеджером з поселення людей. Ми мали близько 20 орендованих квартир в центрі Києва, які здавали в суборенду і гарували, як прокляті, щоб забезпечити комфортне проживання гостям столиці. Ні офіційного працевлаштування, ні нормованого робочого дня і перерви на обід. Про лікарняні чи відпустку я взагалі мовчу. Але платили добре і були плюшки у вигляді чайових від гостей, а також, що для мене було особливо важливим — постійна практика англійської, оскільки дуже багато наших клієнтів були іноземцями.

Ну і хороший, дружній колектив, який складався з двох менеджерів, покоївок і двох водіїв. Цієї кількості персоналу було замало щоб якісно обслуговувати ті квартири, що ми мали. І от одного дня, не витримавши фізичного навантаження, наш водій просто не вийшов на роботу (це було легко зробити враховуючи відсутність офіційного працевлаштування), а нового ми все ніяк не могли знайти. 

Та ось вийшовши після вихідних на зміну, фінансова директорка Оксана (а по факту шефова принеси, подай, йди не заважай) нарешті повідомила чудову новину:

 — В тебе сьогодні на стажуванні буде новий водій. Олександр. Мужчина, буде сорок один рік в цьому році, добре знає центр Києва. В нього сьогодні вже другий робочий день. Наче нормальний. Порозказуй йому далі специфіку роботи та, будь ласка, зроби все щоб він лишився. Ми без водія, як без рук, сама знаєш.