Розділ 40 — Епілог 

Ранок був прозорий. Перила сухі. «Кришка» лежала збоку, як завжди. 

Емілі прийшла одна. Без пов’язки, без супроводу. Зупинилась на краю коридору і дивилась мовчки. 

— Правила ті самі, — сказав я. — Для цивільних — прохід. Для лідерів, що водили людей на наш двір, місця тут нема. 

Вона посміхнулась коротко, втомлено. 

— Ти справді змінився. 

— Я просто поставив межу, — відповів я. — І для себе, і для тебе. Я тебе не вбиватиму. Але й не рятуватиму. Ти проходиш крізь — і йдеш далі. У секторі ти більше не з’являєшся. 

Мара поклала долоню на «кришку». Перила стали тихішими. 

— Це твоє остаточне рішення? — спитала Емілі. 

— Остаточне, — сказав я. — Помста — це не куля. Це вибір натиснути на курок чи ні. 

Вона кивнула, зробила крок у коридор, не озиралась. П’ять хвилин потому ворота знову стали нашими. Тиша повернулась на місце, як кришка на банку. 

Вечір. Деклан повернувся «тихим шляхом». Поклав на стіл зім’яту карту й рацію без батареї. 

— Це не тут, — сказав він. — «Голос» з’являється за містом. Старий кар’єр і телевежа на відрізку між трасою і лісосмугою. Там нова нитка. Не сильна, але чужа. 

Саймон подивився на розграфлений зошит: сьогоднішні 19:10–19:20 — рівні, як лінійка. Далі — тонкі штрихи зі сходу, за межею карти. 

— Куратор відійшов, — підсумував він. — Не зник. Поміняв точку. 

Ми вийшли на дах. Місто дихало рівно, без гулу. На обрії темніла смуга лісу. Там, за деревами, було щось, що ще вчитиметься говорити. 

— Ми підемо туди? — спитав Рен. 

— Коли будемо готові, — відповіла Мара. — Не раніше. 

Я сперся на перила й відчув під пальцями спокійний метал — наш. Унизу діти сміялись — тихо, як треба. 

— Сьогодні — ні, — сказав я. — Сьогодні ми тримаємо сектор, пишемо правила і ховаємо Мейсона. А завтра… якщо «голос» знову спробує говорити за нас— ми поставимо кришку і там. 

Вітер доніс запах води з пральні. На кутах будинків ледь шелестіли баночки з фольгою. 

Куратор — поза містом. 
Емілі — поза дверима. 

Усередині — наш порядок і наша тиша. І цього зараз достатньо.