Розділ 39 — Корона 

12:00. Коридор для цивільних 

П’ять хвилин — рівно, без зброї, по одному. Ми тримали перила, «кришка» лежала на мідному кільці. Люди проходили тихо: молода жінка з немовлям; двоє старих, тримаючись за руки; підліток у брудній куртці. Емілі з’явилась на краю, як учора, — не зайшла. Просто кивнула. Ми закрили «вікно», і двір знову став нашим. 

18:30. Вихід 

Маршрути — ті самі: «Шахта 7–8» — основний вхід, «Вентиляція з аміаком» — страхувальна гілка. Склад груп: 

• Секція (шахта): Мара, я, Мейсон, Деклан. 

• Глушники (вентиляція): Рен, Коул. 

• Дім: Саймон (з «зразком»), Айріс з дітьми. 

Мара перевірила вузли на мотузках. Мейсон кинув мені погляд: «готовий». Деклан підтягнув рукави — рубець на зап’ястку рівний, чистий. Я стиснув у долоні велику «кришку» — нашу корону: мідна дуга з гумою, два фіксатори, короткі болти з накаткою. Важка, але слухняна. 

— План виконуємо згідно з часом, — сказала Мара. — 19:10 — корона. 19:12 — відхід. Якщо «К» штовхне — Саймон дає нам «три секунди» у потрібну мить. На дурість часу нема. 

Ми рушили. 

19:02. «Сім» 

Ліфтова шахта застрягла на «сім», як і вчора: двері «гармошкою», щілина з мертвою водою. Я поклав маленьку кришку на край «нитки», і в коридорі відразу стало тихо — правильна тиша, не та, що давить. Мейсон розсунув метал, Деклан просунувся в кишеню першим. Я за ним, за мною — Мара, потім Мейсон із мотузками. 

19:05. «Вісім» 

На «вісім» — ті самі струни арматури між балками. Сьогодні вони були порожні, але звук у них жив — як у натягнутій тетиві. Деклан жестом показав «обережно». Ми перелізли по одній «драбині», тримаючи крок без дзвону. Унизу гула розподільча кишеня — колектор, що тягнув бас до Хабу. 

— Працюємо, — прошепотіла Мара. — Розклад той самий: я — прикриття, Ейден — край «кришки», Мейсон — фіксація, Деклан — страховка. 

Мейсон зняв «корону» з мого плеча, притримав, щоб не торкнутися металу зайвий раз. Я поклав малу кришку на край трубної «нитки» — раз-два-три — і ми, у цю коротку мить тиші, пішли вниз. 

19:08. Зал перед Хабом 

Звідси видно було серце: товстий вузол, обліплений металом, стяжками, старим мастилом. Бас тут ішов кругами, як вода в бочці. Я відчув, як мітка на ключиці «підхопила» цей ритм — наче слухає. Не хворобливо, а пильно. 

— «Глушники», доповідь, — прошепотіла Мара у мікрофон. 

— На місці, — відгукнувся Коул. — Аміак б’є в ніс, але терпимо. Ставимо дві малі кришки на бічні «нитки». По сигналу закриємо. 

Саймон додав із дому: 

— «Зразок» стабільний. Якщо «К» штовхне — дам вам «три секунди».  

— Прийняли, — сказала Мара. — Готуємось. 

Мейсон обвів поглядом вузол, позначив точки фіксації. Я відчув у долонях вагу корони — теплу від моїх рук і холодну від міді. Деклан став ліворуч, страхуючи мою ногу і мій розум: якщо звук «попливе», він триматиме мене собою. 

19:09. Підхід 

Ми пішли вчотирьох. Крок — до ребра. Крок — до каркасу. Крок — у точку. Я простягнув корону — вона лягла точно туди, куди треба, але ще не притиснута. До «19:10» були секунди. 

— По команді, — шепнула Мара. — Раз — підняв. Два — притиснув. Три — зафіксував. 

Я кивнув — навіть не головою, очима. Дихання спокійне. Звук у трубі повільний — як серцебиття після бігу. Корисний звук, але чужий. 

19:10. Корона 

— Раз, — сказала Мара. 

Я підняв корону. 

— Два. 

Я притис її до головного вузла. У ту ж мить К штовхнув — тонко, як голкою в бік. Серце сіпнулося. 

— Три. 

— Зараз! — кинув Саймон з дому, і три секунди «кришки» накрили все, як ковдра. Поштовх К провалився в нуль. Мейсон закрутив перший фіксатор, гумова прокладка сіла плотніше, друга — клац — і стала на місце. Деклан тримав вузол і мою руку від «звички поправити ще». 

— Тримається, — сказав Мейсон. — Пішов глухий бас. 

— Відхід, — кивнула Мара. — Не милуємося. 

Ми відступили на два кроки, а вузол під «короною» перелаштовувався. Спочатку звук став глухим, потім — коротка хрипка хвиля, ніби хтось пробує говорити під водою. У колекторі щось клацнуло, і бас, що йшов до Хабу, упав на півтону. 

— «Глушники», — сказала Мара. — Працюйте. 

— Притискаємо бічні, — відповів Коул. — Раз-два-три… є. Другий… є. 

У цей момент угорі щось загуркотіло. Я підвів очі: на «струнах» арматури з’явились дві постаті — «слухачі». Вони відчули зміну, але не бачили нас — корона забирала «голос», і їхній слух втратив контур. 

— Стояти, — прошепотів Деклан. — Хай шукають звук далі. 

Один «слухач» пройшов прямо над нами й повз у темряву, інший — завмер над головним вузлом, як птах над водою. Та не злетів. 

— Все, — сказав Мейсон. — Фіксація завершена. 

— Вгору, — наказала Мара. — майже 19:12, час. 

Ми рушили до «вісімки». Перший перелаз — чисто. Другий — короткий стук болта об балку. Ніби випадково. Я ковтнув повітря — хтось вверху. 

І з темряви спустився він. 

Ліам 

Він ішов упевнено, з балкою під рукою, як зі щитом. На плечі — біла пов’язка. На обличчі — холод. За ним — двоє з його групи. Поруч не було Емілі — і це означало: бій без зайвих слів. 

— Стійте, — сказав Ліам. — Забираєте чужу тишу? Кому ви її віддасте? 

— Тим, хто не продає чужу воду, — відповіла Мара рівно. — Відхід, хлопці. 

— Він — зі мною, — кивнув Ліам на мене. — Старий борг. 

Я відчув, як минуле життя підміняє мої спогади — вікно, падіння, сміх нагорі. І так само швидко опустив його. Я не приніс «корону» сюди, щоб помститися. Я тут щоб працювати. Але помста — це теж робота, якщо зробити її правильно. 

— Мейсон, — сказала Мара, — тримай швелер. Ейден — зі мною. Деклан — страховка вгорі. 

Мейсон кивнув, наступив на розпірку між «вісімкою» і колонною, тримаючи метал, щоб ми пройшли. Я пішов за Марою — вправо, повз «струни». Ліам рвонув уперед — прямо на мене. Балкою — як тараном.