Розділ 37 — Розмова на перилах 

Ранок був прозорим і холодним, як вода в склянці, яка давно стоїть на підвіконні. Дім дихав рівно. Діти з Айріс спустилися у підвал — книжки, чай, ковдри, «камера тиші» поруч, — і двері в підвал лягли на гачок. Ми домовилися: жодних демонстрацій, жодних зайвих звуків. Сьогодні треба зробити дві речі — зняти «маяк» із зап’ястка Деклана і поговорити з Емілі на перилах. Якщо вийде — матимемо день без крику. Якщо ні — будемо готові. 

Деклан прийшов без плаща. У світлі ранку він виглядав просто втомленою людиною: коротке темне волосся, під очима сірі кола, рукави подертого худі підкочені вище зап’ястка. Під тонкою шкірою блиснув крихітний уламок скла — як і обіцяв. 

— Умови пам’ятаєш? — спитала Мара. — У дворі — наш темп, наші правила. Ми не «ріжемо», ми відсікаємо. 

— Пам’ятаю, — сказав він. — Три секунди тиші. Після цього — мій мозок нарешті перестає чути чийсь шепіт. Ти робиш надріз, Саймоне. Я не рипаюсь. 

Саймон поклав на стіл бинти, антисептик, тонкий скальпель, нитки. Я поставив поруч «кришку» — дерев’яний обід з гумою і мідним кільцем. На столі — дві склянки води для спостереження хвилі. Коул сів збоку, щоб не заважати, але бачити все. 

— Почнемо, — сказав Саймон. — Ейден, ставиш «кришку» на край «нитки». Я йду лезом рівно над осколком. 

Я поклав «кришку» на металеву кромку труби під столом. У цю ж мить усі наші дрібні звуки немов притихли, як у засніженому лісі. Деклан стиснув зуби й кивнув — «голос» у нього в голові стих, це видно за очима: вони перестали бігати, як у загнаного звіра. 

Саймон зробив короткий надріз. Крапля крові, тонкий відсікальний рух — і скляний уламок виплигнув на марлю, дрібно дзенькнувши. 

— Ще три секунди, — прошепотів Саймон. 

Я тримав «кришку». Деклан спокійно дихав, а вода у склянках ледь тремтіла — той самий підпис, що й від моєї мітки та «зразка». Саймон затиснув ранку, швидко проклав два стібки, накрив пластиром. 

— Готово, — сказав він. — Пускаємо. 

Я зняв «кришку». Протяг лизнув перила, дім знову загув своїм звичайним басом. 

Деклан кілька секунд сидів, притуливши здорову руку до столу. Потім дозволив собі щось схоже на усмішку — не радість, а полегшення. 

— Перше враження? — обережно спитала Мара. 

— Уперше за багато місяців тиша — моя, — сказав він. — Не чужа. Не нав’язана. Не тиск «зроби-іді-принеси». Дякую. 

— Ми не торгуємо, — сказала Мара, але голос був м’який. — Ми робимо те, що правильно для сектора. Тепер — твоя черга. 

Деклан дістав із кишені складену схему — кусок ламінованої карти з олівцевими лініями. Кинув на стіл і притиснув пальцем три точки. 

— Перший вхід під Хаб: шахта ліфта, заклинена на «сім». Між «сім» і «вісім» — порожній зруб, там мертва вода, «слухачі» майже не чують. Потрібні мотузки й двоє, хто вміє не грюкати карабінами. 

— Другий: аварійний тунель із метро, решітка зрізана давно, але далі швелер із іржею. Якщо не знімете напругу руху, «слухачі» почують. Потрібні «кришки» й терпіння. 

— Третій: вентиляційна кишеня. Пахне аміаком — конденсат із сусіднього хімскладу. «Говоруни» там в’януть, а вам буде важко дихати. Але це найтихіший шлях. 

— Четвертий? — спитав Коул. 

— Забутий. Затоплений. Вести туди людей — значить втопити. Я не вбиваю своїх і чужих без потреби, — коротко кинув Деклан. — Я проведу вас першим або третім. Ви визначитеся сьогодні ввечері. Завтра — розвідка на сухо до половини маршруту. Післязавтра — готуйте «кришки» під секціонування. 

— Ми тебе почули, — підсумувала Мара. — Через годину у нас друга частина дня — розмова з Емілі. Залишайся у дворі. Якщо ми почнемо сварку — не лізь. Якщо почнуть іти «верхами» — ти покажеш, де «глухі» сходи. Домовились? 

— Домовились, — сказав Деклан. — Я людина яка не живе за вашими правилами, але сектор поважаю. 

До середини дня небо стемніло, і на перилах виступила срібляста волога. Ми прибрали все зайве з двору: ящик із металом — в тінь, водяну завісу — на півоберта клапана, щоб була готова. Я пішов першим, як і домовлялися: по одиному від сторони, без зброї, з відстанню. На краю перил «кришка» лежала так, щоб я міг легеньким дотиком глушити «шепіт», якщо «К» спробує пробитися. 

Емілі чекала вже там. Волосся зібране в низький вузол, куртка підперезана ременем, на рукаві біла пов’язка. Поряд — Ліам: рівна постава, обличчя спокійне, Як завжди. Позаду них, на відстані, нікого не було видно. Вони прийняли наші правила, і це означало, що ще вміють слухати не лише себе. 

— Привіт, — сказала Емілі. Голос теплий, як завжди, тільки тепер я чув у ньому метал. — Ти отримав моє послання. 

— Привіт, — відповів я. — А ти отримала моє. 

Кілька секунд мовчання. Від перил йшов холод в долоню. Я ледь торкнувся «кришки» і відчув, як все навколо стає яснішим — слова без чужих тіней. 

— Я не за війною, — сказала вона. — Я за домовленість. Люди не виживуть поодинці. Ваш двір — хороший. Але «тихі» вас усе одно дістануть. Ми пропонуємо об’єднання. Ви — інженерія, ми — сила. Разом ми зметемо все. 

— Разом ви зметете всіх, — тихо відповів я. — І нас, і тих, хто за парканом. Я не веду війну за прапор на даху. Я веду порядок у межах, де живуть діти. Моє «разом» — із тими, хто це розуміє. 

— Ти змінився, — вона всміхнулася. — І не через мене. 

— Саме через тебе я змінився, — сказав я рівно. — І через Ліама. І через світ, який випав із орбіти, коли впала комета. Тільки не думай, що я носитиму це як тавро. Я ношу це як інструкцію: більше ніяких подарункових дверей для людей, які користуються чужими запасами і називають це «партнерством». 

Ліам, який досі тільки слухав, заговорив: 

— У нас свої люди. У вас — ваші. Ми хочемо мінятися. У вас є вода і тиша. У нас — руки й рух. Ми беремо сектор через два квартали, і всім буде легше, якщо між нами буде коридор, де ми не чіпаємо одне одного. 

— Коридор можливий, — сказала Мара з мого боку, не виходячи на перила. Її голос був рівний, як шов. — Але не для штурмів. Лише для цивільних: жінок, дітей, тих, хто не хоче жити на «бойовій лінії». Ми даємо вікно відходу опівдні — рівно п’ять хвилин. Ви не несете у це вікно жодної зброї. Раз на два дні. Це все. Вода — не на обмін. Ми не торгуємо тим, що тримає людей живими.