Розділ 36 — Людський штурм 

Вранці під навісом нас уже чекав болт із чорним вузлом і крейдяний ескіз. Деклан не забрав свій підпис — додав поруч просту схему: три стрілки й дві літери. «Г» означало глухий хід — тунель, який не «чує» більшість їхніх «слухачів», бо там інший метал і мертва вода. «К» — кишеня: місце, куди можна звести шум, не підставляючи власний двір. 

— Оце — вартість одного нашого «кришкового» дня, — буркнув Коул. — Він справді знає мережу. 

— І не торгувався, — додала Мара. — Просто залишив. Добре. Але рахуємо, що це бачить не лише він. 

Ми швидко розкинули обов’язки. Діти з Айріс спускаються в підвал — «камера тиші», книжки, чай, ні кроку нагору без сигналу. Саймон — між підвалом і двором: «живий зразок» під наглядом, аптечка під рукою. Мейсон і Рен — на пральню: підготувати водяну завісу, перевірити обманки й трудомісткий, але дієвий трюк — відвідний бас у протилежний бік. Коул і я — карта, клапани, «кришка». Мара — командування й останнє слово, якщо щось піде не так. 

Поки ми розбирали стрілки на схемі, Рен із даху махнув рукою. Без поспіхом — лаконічно. «Гості». 

Вони зайшли з того боку, де вчора ми змивали УФ-слід. П’ять фігур у темному одязі з білими пов’язками на плечі, позаду ще четверо, розтягнуті ланцюжком. Рухались уздовж фасадів, не лишаючи себе в чистому полі. Тактика Ліама: не блискуче, але твердо. У першій п’ятірці я впізнав двох «його» і… Емілі. Волосся зібране, обличчя спокійне, рука біля плеча Ліама — наче він її щит. 

— Вони підуть «по прямій», — сказав Коул. — Вони не розуміють як рухатись непомітно. І це нам на користь. 

— Тоді робимо нашу частину, — Мара не підвищувала голосу. — Двері не відкриваємо, переговорів не ведемо на порозі. Або приймуть «правила двору», або відпочинуть у нашій «кишені». 

Ми розійшлися. Я відчинив металеву шафу у дворі — там наші клапани на дренажній гілці й відводи. Ледь торкнувся «кришкою» краю труби — бас у підлозі став ясніший. Добрий, керований. Наш. 

— Ейден, — Мейсон вийшов на зв’язок по рації на тихому каналі. — «Завіса» готова. Під дахом бак на півтонни, клапан ручний. За сигналом відкрию — і дощ піде там, де їм болить. 

— Прийняв. Рен, обманки? 

— Стоять, — коротко. — На перехрестях — баночки з фольгою, на лівому — розсипані гвинти і шайби, але за нашою траєкторією. Якщо вони підуть у «коридор», самі собі дзвенітимуть. Я міняю позицію. 

Гості дійшли до хвіртки. Ліам випростався й постукав прикладом у метал. 

— Нам потрібна людина. Ми знаємо, що ви тут, — сказав він рівним голосом. — Вийдіть і поговорімо. Інакше буде немило. 

— У нас прості правила, — відповів Коул, стоячи за дверима. — Ніхто не входить зі зброєю. Ніхто не входить натовпом. Ніхто не стоїть на нашому порозі довше хвилини. Якщо хочете перемов — на перилах, із відстані. Якщо прийшли штурмувати — ви вже зробили помилку. 

— Не грайте в бункер, — втрутилася Емілі. Голос теплий, рівний, майже лагідний. — Ми пропонуємо обмін: ви — дорогу на склад і воду, ми — захист від «тих». Ми бачили ваші фокуси. Це дитсадок. 

— У нас не дитсадок, — сказала Мара. — У нас двір. Різницю відчуваєш? 

Короткий сміх у чужих. Хтось зітхнув: напруга зростала. Я підняв «кришку» й ледве торкнувся краю «нитки». Бас у трубі перейшов на інший ритм — те, що нам було потрібно для першого маневру. 

— Починаємо, — тихо сказав Коул. — Фаза «шум». 

Мейсон відкрив відвідний клапан. На сусідній арці, за пральнею, загуділо — ніби там хтось важкий пішов по балці. Дві фігури від Ліама одразу відійшли ліворуч, «перевірити». Зрушило ще. Я змінив хід клапана на чверть, і «голос» повів їх далі — у фальшивий коридор, де баночки тихо дзвеніли на протязі. Гості на хвіртці насторожилися. 

— Не сміши нас, — сказала Емілі, але вже не так упевнено. — Ми теж чуємо, коли нас «ведуть». 

— Тоді не ходіть, — відповіла Мара й подала жестом сигнал Рену. 

Рен ковзнув від даху до другого вікна й кинув униз короткий шнур. На його кінці — невеликий дзвінок із тонкої сталі. Один раз ударив — і замовк. З боку їхнього правого флангу відгукнувся «слухач» десь далеко: з тіні випливла постать і повернула голову на звук. Не близько — але видно. Ефект простий: будь-який їхній крок почав «коштувати» їм уваги чогось небезпечного. 

— Годі, — коротко сказав Ліам. — Ви або виходите, або ми заходимо. 

— Ви заходите — і потрапляєте в наш режим, — спокійно відрізала Мара. — Ваше «або» мене не цікавить. 

Він махнув рукою. Двоє пішли на ворота із ломом. Я поставив «кришку» — на три секунди — і під цей такт Мейсон скинув водяну завісу. З даху, рівно над їхнім правим крилом, ливанув м’який дощ. Не проривав, не збивав із ніг — але глушив. По мокрому не дзвенить метал, по мокрому гасне їхня дрібнота. Двоє під завісою інстинктивно відступили під козирок — і вперлися у наші обманки. Фольга в баночці заспівала на весь провулок — і десь там, за другою аркою, знову повернула голову біла маска «слухача». 

— Назад! — зірвався хтось із їхніх. 

Ліам зчепив зуби: мають дисципліну. Не розсипались. Але й не просунулися. 

— Гаразд, — сказала Емілі тихо, так, щоб її чули ми й свої. — Інший тон. Ейден, я знаю, що це ти. Вийди на хвилину. Давай поговоримо. Ти ж не боїшся мене? 

— Боїться кожен, — відповів я. — Просто хтось уміє із цим жити. Наші правила ті самі. Якщо хочеш говорити — відходь на перила. Без зброї. 

— Він грає в честь, — прошипів хтось із їхніх. 

— Ні, — відказала Емілі. — Він грає в правила. І це слабкість, якщо тиснути правильно. 

Вона зробила крок убік, стала під верхнім балконом і кинула погляд угору — у наш бік. Я бачив, як вона підняла долоню й обвела нею повітря. Ніби малювала невидиму лінію. 

— Висота і вода, — сказала вона напівголосно. — Пам’ятаєш? 

Я згадав той ранній натяк — недомовку, якою вона вже колись хотіла зачепити мене. Але цього разу її «спільні спогади» були нікому не потрібні.